У чудовому настрої та з незабутніми враженнями закінчили 18-кілометровий, майже 7 годинний похід у центрі Воловця.
Літо у розпалі! Знову мчить до нас до Воловця ранкова електричка. У вагоні – яблуку нема де впасти. Одні поспішають на ягідні плантації Боржавської полонини, де триває сезон збору яфин, інші – туди ж, але у туристичні походи.
Юні мукачівці з величезним задоволенням подорожують рідним краєм, адже канікули – найкраща пора побачити гори у всій красі, не загубивши нічого. Природа Закарпаття багатолика – тут і густі ліси, і стрімкі ріки, і круті височини, і безмежна рівнина. У всякої місцевості – свої переваги. А похід – це шанс побачити і відобразити в пам'яті і на фотоапарат найчудовіші моменти, отримати вражень, яких вистачить на цілий навчальний рік, пише Олександр Цепурдей.
У черговій подорожі вихованці КСО «Товариш» – учні першої, другої, одинадцятої, тринадцятої загальноосвітніх шкіл та гімназії, познайомилися з однією із сторінок історії Закарпаття середини минулого століття. Маршрут розпочався від залізничної станції Яблунів, що знаходиться в 50 кілометрах на північ від Мукачева. Назва села, кажуть, пішла від великого яблуневого саду, який в цьому райському куточку посадили перші поселенці. У 1872 році підчас будівництва залізної дороги до Львова більшу частину того саду поглинула залізниця (мадярською Яблуново – Олмозев, що означає яблунева поляна).
На південній околиці села, від впадіння у Вічу потічка Студенчик і аж до Заньки, доживають свій вік уламки Лінії Арпада. Під час Другої світової війни її спорудили угорці з метою утримання анексованих ними земель Карпатської України. Найпотужніші для свого часу споруди: ДОТи та протитанкові тетраедри, сьогодні – звичайні руїни в долині річки та посеред старого лісу.
Від магазину в центрі села в напрямку на захід підіймаємося не дуже крутим, але затяжним підйомом, який через луки виводить нас спочатку до кромки лісу на Плаю (617 м), а потім лісовою дорогою з синім туристичним маркуванням – на полонину Бозьово. Ще через кілометр, проминувши кошару вівчарів, підіймаємося на однойменну вершину (1095 м) - “Божу Гору” (можливо саме так трактується назва Бозьово). Підйом від залізниці тривав 2 години.
З вершини відкривається захоплююча кругова панорама: на сході небо підпирають Стій та Темнатик, на північному заході гострим шпилем височіє Пікуй, ліворуч від нього обрій закривають полонини Руна та Остра. В інших напрямках – безкрайнє море менших гір аж до Мукачева на півдні, та Львова на півночі. Бозьова – чудовий природний спостережний пункт. Внизу як на долоні видно і Воловець, аж до Скотарського перевалу, і Верб’яж з Верецький перевалом, і Нижні Ворота та Жденієво.
Оглянувши все цікаве, відзнявши серії чудових знімків і відпочивши, спускаємося з вершини в напрямку Воловця спочатку полониною, тоді лісом. На північному схилі можна побачити залишки одного з головних на Лінії Арпада спостережного пункту, лінії траншей у дві-три смуги оперізують полонину. Звідси до штабу угорської військової частини, що розміщувалася в Підполоззі, було прокладено кабелі телефонного зв’язку. Село добре видно ліворуч у долині Латориці.
Стрімким спуском перші метрів 200-300 долаємо лісом навпростець. Невдовзі виходимо на хорошу дорогу з біло-жовтим маркуванням. Подальший шлях до Воловця йде легко і переважно вниз. Проходимо декілька свіжих вирубок і велику мальовничу галявину. Долаємо траверсом Гимбу (844 м) і хребтом Кичера виходимо на перевал Менчил (618 м).
