Розмова з автором про «Вічник» — історію бентежної душі
– Відомий літературознавець, шевченківський лауреат Михайло Слабошпицький уже встиг назвати нову вашу книгу «Вічник» «енергетичною прозою»: «Цей роман читаєш як книгу ворожіння – з будь-якої сторінки. І вона засмоктує, заворожує, веде за собою. Цю книгу розтягнуть на метафоричні й лексичні цитати…»
– Михайло Федотович дуже доброзичлива людина, але йому я вірю як нікому. Я запитав його, чи не переобтяжений текст закарпатськими діалектами, бо «Словарик» наприкінці становить аж чотири сторінки. Він відповів, що навіть не відчув лексичної чужорідності, бо все вплетено дуже органічно. До мене доходять різні відгуки від перших читань: «це смачне повчальне чтиво», «це не можна буде перекласти на іншу мову», «це не література, це – сповідь праведної душі, передана літерами». Але ж це справді так, підназва книжки – «Сповідь на перевалі духу».
– Не можу не запитати про паралелі з вашим попереднім романом «Лис у винограднику», що й досі викликає резонанс, активно читається в Україні.
– Це різні книги – і стилістично, і навіть на лексикографічному рівні. У «Лисі» герой романтичного поля, а у «Вічнику» – духовного. «Лис» – любовна балада, «Вічник» – сага про вічну Любов. Єдине, що ріднить ці книжки, – світло, яким я хотів наповнити їх сторінки. Французький художник Клод Моне все життя присвятив, аби зобразити на полотні барвами сяйво повітря. Щось подібне намагаюся зробити і я в прозі. Хоча знаю, що це не вдасться нікому. Бо тільки-но ми підступаємо до замка якоїсь таємниці, Господь міняє ключі. Це його пріоритет – Творця.
– Про що «Вічник»?
– Про магію стихій, про очуднення й оживлення всього сущого, без поділу на живу і мертву Природу. Тобто – про вічне. Ніщо – ні гроші, ні слава, ні секс, ні інші радощі життя – не сповнять щастям смертну людину, доки вона не усвідомить безсмертя своєї душі, не збагне основного закону – закону Вічності. Лише тоді прийде повнота щастя і повнота духовної свободи, навіть без того «успішного комплекту», що названо вище. І ти – насінина Неба – пізнаєш своє призначення на землі. Ось про це книжка. Можливо, це звучить пафосно, але в розповіді-сповіді героя все значно простіше й зрозуміліше.
– Хто головний герой книжки?
– Він не герой, він вище цього. До того ж, він безіменний (у сповідях ім’я не обов’язкове). Хлопчик-копилець із закарпатської глибинки, який за сто років пройшов таку ж мартирію, як і його нещасний край. Обійшов усі концентровані кола пекельної історії, бездомності в рідному домі, щоб дійти до істини: дім – це твоя душа. Там ти завжди вдома. Навіть на чужині, навіть із чужинцями на рідній землі, які відбирали в нього все, але не могли відібрати безсмертної душі. Заганяли в дику хащу, в монастир, виганяли з вітцівщини, кидали на поле бою, гноїли в таборах, зневажали його унікальний хист, а він відплачував їм… терпінням і любов’ю. І він переміг, а вони програли. Бо вони і їх режими не знали головного закону – закону Вічності.
Доля ламала його і не зламала. Світ ловив його і не впіймав. Зате сам він цьому світові і людям неабияк прислужився. Захищав людину від іншої людини і від самої себе, підводив її до рятівного престолу Природи. Вчив звільнятися від страху і хвороб, очищуватися, зішкрябувати з душ учорашній день. Учив молитвами наповнювати порожнечу віку, живими барвами – часи безбарвності. Вчив діяльно любити свою землю і берегти цілість роду. Вчив не боятися вмирущості, показуючи власним прикладом, як цього уникнути. І найцікавіше, що там немає ніякої облудної містики, тільки досвід мудрого серця. Принагідно хочу застерегти читачів: у книжці зустрічаються реальні історичні особи, з якими знався самовидець. Але документальне тло, історична достовірність мене найменше цікавили в роботі, натомість захоплювала історія душі, непростої, бентежної, але великої в непохитній вірності правді. Шлях від онука сільської шептухи до опанування вищого знання: «Лікує лікар, а зцілює Бог».
– У чому ж полягає закон Вічності?
– Короткою словесною формулою його не сформулюєш. Це потреба робити те, що переживе тебе. Це вміння прийняти свою долю, відкритися їй, полюбити її. Це повнота внутрішньої свободи – звільнення від страху, від забобону, марних клопотів, облудних пристрастей, людських обмов… Але як до цього прийти – читайте книжку. Навіть не від початку до кінця, а навмання. І матимете якесь духовне скріплення на день.
– Чи існував реальний прототип Вічника?
– Це чомусь завжди потрібно знати читачеві, а інколи й письменникові. Так, свого часу, коли я був молоденьким газетярем, доля подарувала мені знайомство з дивовижним чоловіком. Він був прихильний до мене і відкрився. Приголомшила та планида, ще більше вразило його незвичайне обдарування. Він бачився мені карпатським Робінзоном, Монте-Крісто і Сковородою в одній особі. І не тільки мені. З тим дідом-відуном (хоч сам він не любив цього слова) радився сам Олександр Фединець, до нього потайки приводили вельможних пацієнтів із Києва та Москви. Його спогади і розповіді інших я ретельно занотовував, та що мав робити з тими зшитками? Тема для того часу була мертвою, герой неприйнятний. Мене смішили його віщування, що копійка має два боки і має властивість перевертатися. Але і в цьому він не помилився. Настав час – і ті нотатки перелилися в книжне письмо. Його життєпис став кістяком для «Вічника» (так його назвали на Колимі). Все інше – професійні прийоми, про які говорити зайве. Навіщо знати про ущербну будову солов’їного горла, навіщо знати гурману, як вариться сир, як і з чого набиваються салямі або ж із чого народжується в стулках мідії перлина. Це ж така проза…
– До речі, про вашу прозу. Працюючи над цим романом, ви спиралися на традиції нашої літератури – загальноукраїнської чи закарпатської?
– Найкращий спосіб шанування традицій – не наслідувати, а розвивати, оновлювати їх. Смішно копіювати Стефаника, Коцюбинського, Яновського, братів Тютюнників, Довженка, Гончара, Іваничука, Чендея чи Потушняка. Вони залишили по собі не просто грудомахи текстів, а магічні коди письма. Бо слова самі по собі, як одяг, – не холодні й не теплі. А коли одежину одягнеш на тіло, вона стає теплою. Так і слова, пропущені через серце. Велике значення має гармонія і ритм їх розташування. Відчуття міри речей і пропорцій. Тоді проза має свою тональність, енергетику. Має «зернистість», про яку казав Гоголь – великий алхімік слова. У цьому сенсі я «завжди учень» за Франковим висловом. Наш час вимагає творів густих, сконденсованих, які б силою типізації наближалися до міфів.
– А де ви черпаєте лексичні барви мови?
– Смак до слова, як і до іншого, в людини вроджений. У мені живуть пласти лексики баби, матері, батька, сотень простих людей, з якими я зустрічався. У потрібний час це випливає з глибин пам’яті – в цьому й полягає загадка творчості. Крім того, за плечима чималі літературні студії, солідний читацький досвід. Читаю я повільно, тричі перечитую «смачний» рядок. Я – ловець слів, фраз, думок, історій. Немає і дня, щоб я не записав їх до щоденникового зошита «Місячна роса». Може, колись і його опублікую. В моїй бібліотеці є декілька різних видань словників синонімів, товстезні томи. Але я не задоволений їх бідністю. До кожного слова дописую ще декілька своїх варіантів. Може, колись і це стане окремою працею. Вона, гадаю, прислужилася б літераторам, журналістам, філологам… Ось так і тчеш мовну тканину своєї прози. До речі, тернопільський колега зауважив про «Вічника»: один із головних героїв тут – мова. У всякому разі, я цього прагнув.
– Ну ось ви написали книжку і пустили її в світ. Чим тепер займаєтесь?
– Так, книжка вже не належить мені. Я це зрозумів, коли художниця-оформлювач, сама поетеса, сказала, пригортаючи рукопис: «Це моє, я хочу з цим жити». А що залишається мені: чекати, поки знову не заіскрить якась ідея-образ, зазвучить тональність перших фраз і поведе за собою. Письменник, навіть якщо він і не пише, однаково живе в стані писемному, як чернець – у стані молитовному. Задумів, як і в кожного пишучого, вистачає. Хочеться написати роман про мукачівця з 17-го століття, котрий із безрідного сироти стає першим багачем. Про філософію багатства. Давно збираю матеріал для незвичайної книжки. Вона навіть не художня, проте повинна бути цікава й корисна кожній свідомій людині, бо стосується, за висловом Сєченова, «найінтимнішої речі нашого життя».
– Кохання?
– Ні, не кохання. Але кохання без цього неможливе. Йдеться про філософію харчування.
