У кожної медалі дві сторони. Так і з охороною диких тварин: наче й добре, коли вони під захистом закону, але важливо не перестаратися. Особливо це стосується хижаків, які, розмножившись у “тепличних” умовах, загрожують не тільки іншим видам фауни, а й навіть людям. Подібна ситуація в с. Синевирська Поляна склалася з вовками, які до того знахабніли, що основним своїм кормом зробили домашню живність і собак.
“Нас незабаром з'їдять, а не худобу!..”
У вовчих набігів на Синевирську Поляну просте пояснення— село безпосереднє прилягає до Національного природного парку “Синевир”, на території якого відстріл диких тварин суворо регламентований. З одного боку близькість до заповідника — це плюс. У якому ще високогірному селі можна побачити табун із шести-семи оленів, що серед білого дня спускається до потоку біля сільради попити води? Для Синевирської Поляни така картина — майже звичайне явище. Але з іншого боку селянам доводиться терпіти сусідство вовків, які, відчувши себе в безпеці, зовсім розперезалися і вже не бояться тягати домашніх тварин прямо на очах у хазяїв.
— У нас вовк сімох овець загриз за один раз, — обурюється місцева мешканка Марія Тюх. — Отара ночувала в кошарі біля ріки, зовсім близько від хат. Ми нічого не чули, тільки вранці усе й побачили. Дві вівці відбилися від інших і врятувалися, а сімох вовк загриз. А в сусідів собаку забрав. Такий здоровенний пес був — загриз і готово! І в іншої сусідки, Наді Штефанової, біля хати пса з'їв. Бити їх — не б'ють, газети пишуть, яку біду роблять, а толку від цього жодного! Стріляти їх треба, а що робити? Адже нас незабаром виїдять, а не худобину!..
“Вовче питання” гостро стояло в Синевирській Поляні у всі часи (навіть до створення Національного природного парку), адже село оточене горами. Найбільшу шкоду хижаки завдавали свійським тваринам, у першу чергу вівцям, однак тільки в літній період і тільки на полонинах. У селі згадують, як років вісім тому пара вовків відбила на пасовищі частину отари і влаштувала кривавий бенкет — зарізала понад сімдесят овець. Реакція з боку селян на таку нахабність була адекватною. У горах влаштували масштабну облаву, на яку залучили навіть школярів, і вовків врешті-решт знищили. Починаючи з 1998 року, в угіддях, що прилягають до Синевирської Поляни, щорічно відстрілювали по 4 — 5 ікластих хижаків. Мисливці були зацікавлені в цьому, адже за добутого вовка тоді давали десять, а за вовчицю — п'ятнадцять кубометрів будівельного лісу (у грошовому еквіваленті це складає три і чотири з половиною тисячі гривень відповідно). Але в останні роки виплачувати винагороду припинили, відстріл заборонили, і вовки, розмножившись у сприятливих умовах, стали спускатися за поживою в село. Цієї зими, як найпоширенішу страву для своєї “трапези”, вони обрали домашніх сторожів — собак.
— Мого пса вовк загриз прямо перед хатою на моїх очах, — розповідає Христина Нанинець. — Це було вночі, тому я спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. Пса на ніч ми завжди відв'язували, він спав собі в будці біля хліва. А тоді вибіг на вулицю. Вовк спеціально виманив його з двору, зробивши вигляд, що боїться й тікає. Я чула гарчання й скавучання, визирнула у вікно й бачила, як мій пес б'ється з чужим. Якби знала, що це вовк, увімкнула би світло і вийшла в двір, може, це і врятувало би пса. А так... Знайшли його вранці біля річки — загризеного і з виїденими нутрощами. Відразу видно, чиїх зубів справа... Пес великий був, десь півгодини бився за своє життя... Після цього мої діти бояться увечері ходити в клуб на танці. А односельчани спочатку не хотіли вірити, коли почули про вовка, адже наша хата — в самому центрі села, хижаки ніколи сюди не наважувалися спускатися..
Від недавнього часу в Синевирській Поляні з'явилася “нова мода” — зачиняти на ніч собак у хліву. Інакше може статися так, як у присілку Буковинка, де на тринадцять дворогосподарств не залишилося жодного чотирилапого сторожа — всі за зиму пішли на корм вовкам. Слід зазначити, що вовчим набігам сприяє сама географія Синевирської Поляни. До сільради належать чотири села й дванадцять хуторів, які розташовані фактично в лісі. Саме на віддалених хуторах вовча проблема відчувається найбільш гостро.
— Минулого року вовки зарізали одинадцять овець прямо біля моєї хати, — каже місцевий мешканець Федір Калинич. — Я вже й китиці червоні вішав навколо кошари — нічого не допомогло. Цього року п'ятнадцять овець зігнав із присілка в центр села. Хоча гарантії, що їх не з'їдять тут, немає жодної. Чому вовки настільки знахабніли? Я думаю, через погоду. Минулоріч у березні в нас тут були двометрові кучугури, а цієї зими снігу випало дуже мало. Якщо в горах немає снігу, наздогнати дичину дуже важко, от вовки й почали спускатися в село. Пса або вівцю добути набагато легше, ніж оленя чи кабана. Ми по слідах вирахували, що в село спускається шість вовків. Вовчиця з двома дитинчатами (хоча вони вже великі, самі давно полюють), ще два вовки плюс один старий, що тримається осторонь. Напевно, у зграю його не приймають. Їх би стріляти треба, але ніхто цим не займається. Що там казати, якщо в лісничого вовки з двору потягли породисту вівчарку? А в його сусіда загризли здоровенного кавказця..
Після того, як двоє школярів зустріли в лісі вовка і в страху прибігли додому, дорослі бояться відпускати дітей до школи
Але що селян тривожить найбільше — те, що вовки не бояться показуватися на очі людям. Раніше такого не було. Кілька людей бачили вовка навіть увечері напередодні другого туру президентських виборів (що стало приводом для різноманітних жартів на політичну тему). Хижак, не поспішаючи, підтюпцем біг уздовж річки паралельно з вулицею, не звертаючи на людей жодної уваги, наче обходив власну територію.
— Два тижні тому я зустрів трьох вовків прямо на вулиці, — каже місцевий мешканець Василь Рошко. — Було близько дев'яти вечора, темно, ще й місяць не світив. Я підсвічував собі запальничкою, так і побачив їх. Вовчиця з двома молодими вовками сиділи посеред вулиці й дивилися на мене. Посвітив на них запальничкою — не тікають, лише дивляться. Те, що вовки спускаються в село, я знав, усі про це говорять, тому постійно ношу в кишені кілька петард. Запалив одну, кинув, вона як бабахне — вовкам за секунду й слід простиг!...
Зате односельчанинові Василя Романові Тернавчуку пощастило менше. Петард у нього не було, тому молодий чоловік змушений був рятуватися від вовків, як мовиться, на своїх двох.
— Близько дев’яти вечора я повертався в Синевирську Поляну з присілка й відчув, що за мною хтось іде, — розповідає Роман, з котрим ми зустрілися в сільському кафе. — Озирнувся й побачив трьох вовків метрів за сімдесят. Я пришвидшив крок, і вони теж не відстають. Більше того, два так і йшли позаду, а третій спустився нижче й почав обходити мене збоку. Вирішили оточити... До села залишалося близько кілометра, і в мене все похололо всередині зі страху — чи встигну дійти? Добре, хоч мобільник був із собою. Я подзвонив приятелям і попросив, щоб вони швидко вийшли мені назустріч. Останні кілька сотень метрів не втримався й побіг, вовки теж побігли слідом, зберігаючи дистанцію.
Зупинилися, лише коли почули людські голоси. Відтоді без петард селом вночі не ходжу. А вовки без здобичі не залишилися, тої ночі вони наздогнали й загризли біля села оленя...
Один із присілків Синевирської Поляни — Перенизь — розташований високо в горах за чотири кілометри від центру села. Щодня цю відстань доводиться долати 36-ти дітям, що йдуть із хутора до школи. Щоб вчасно встигнути на уроки, школярі вирушають із дому ще затемна і частину дороги йдуть через ліс. Два з половиною тижні тому двоє діток зустріли в лісі вовка й у страху прибігли назад додому. Відтоді дорослі бояться відпускати дітей у школу...
— Я вже кілька разів звертався до керівництва національного природного парку “Синевир” із проханням вирішити проблему з вовками, — каже голова сільради Синевирської Поляни Юрій Горват. — Адже до мене постійно звертаються селяни зі скаргами, життя немає від цих хижаків. За минулу зиму з'їли в селі близько сорока собак. Знаю, що така ж проблема й у сусідніх селах, що теж межують із Національним парком. У с. Негровець, наприклад, за минулий рік вовки загризли п'ять телиць, чотирьох лошат і близько 45 овець. Про собак я вже й не кажу. Щоранку селяни виявляють на снігу багато вовчих слідів — це вночі хижаки прочісують село в пошуках поживи. Мої колеги із сусідніх сіл теж зверталися до керівництва Національного парку, воно обіцяло вирішити проблему, але поки що жодної допомоги немає.
Ми зв'язалася з директором національного природного парку “Синевир” Іваном Дербаком, котрий повідомив, що обласне управління екології дало дозвіл на відстріл трьох вовків. Місцеві мисливці вже зробили кілька рейдів у гори, однак повернулися без здобичі.
— Вовк — дуже розумна й хитра тварина, підстрелити його зовсім не легко, — каже І. Дербак. — Раніше набіги цих хижаків на села не були настільки частими, бо їх регулярно відстрілювали. За це навіть давали мисливцям винагороду. А тепер екологи вважають вовків таким видом, що зникає, тому отримати ліцензію на відстріл не так і просто. Що стосується Синевирської Поляни й сусідніх сіл, то на цій території, очевидно, орудує один вовчий виводок. Минулий рік для цих хижаків був сприятливий, ось зграя і збільшилася. Єдиний вихід із ситуації, що склалася, — відрегулювати чисельність вовків з допомогою відстрілу. Ми займаємося цим...
А поки мисливці без особливих успіхів займаються регулюванням чисельності вовків, “зникаючим видом” у Синевирській Поляні й сусідніх селах поступово стають собаки й свійські тварини...
