Десь на початку ХХ століття Гуцульщина на якийсь час стала справжнім Клондайком. Авантюристи з Австро-Угорщини, розпалені публікаціями одіозного Леопольда Захер-Мазоха про Олексу Довбуша, розкопували Карпати, сподіваючись відшукати легендарні опришківські скарби. Спритники, звичайно, практично нічого не знаходили.
Докинь барткою до писаного каменю
Зараз скарби у нас шукають хіба що археологи, як справжні, так і «чорні». Але, думаю, не одне покоління закарпатців чуло в дитинстві приповідки про Довбушеву пивницю чи Пинтьову кухню, де заховані неймовірні, зачаровані коштовності, які й даються в руки не кожному, а тільки чесним та побожним людям.
Принаймні, я в дитинстві не один раз чула, як той чи інший знайомий сам «бачив» ті скарби, але забрати не міг, бо їх охороняла нечисть. Історики й сьогодні знають не дуже багато про Довбуша, Пинтю Велетня та інших опришків. Інша справа – наш нарід, який не тільки свято вірить, що в Карпатах скарби є, але й може розказати, де і як їх треба шукати. Причому розкажуть вам зі всіма деталями.
Найбільше таких історій, звичайно, можна почути про скарби напівлегендарного ватажка опришків Олексу Довбуша. Опришки довго на одному місці не затримувалися. А постійно мандруючи від одного села до іншого горами та лісами, не носитимеш із собою важкі бесаги з награбованим добром. Тому логічним видається й те, що братчики мусили десь ховати частину здобичі. Коли йдеться про Довбушеві скарби, найчастіше згадують Чорногору в Рахівському районі. Ще Шухевич писав, що, за переказами, тут був табір опришків, а побратими саме на цій горі поховали Довбуша. З інших місць найчастіше згадується гора Довбушанка, яка знаходиться в Ґорґанах, хребет Кедроватий, Говерла, Ясіня, Рахів, Келечин.
Легенда свідчить, що поблизу Великого Бичкова мають бути аж дві схованки опришківських багатств. Перша – в печері на горі Кобила, де, нібито, є багато дорогого одягу і старовинної зброї, а на самій вершині закопані ще й три казани із золотими монетами. Друга – біля села Луг, де у березі Тиси викопані вже декілька кімнат. У коморі на столі сидить скручений золотий гад із довгим жалом і великими очима. А в інших стоять мішки зі сріблом та золотом.
Відомий крайовий фольклорист Іван Сенько у селі Новоселиця Міжгірського району записав розповідь, що скарб є й на горі Чорний Верх. Там має бути жолоб, в якому закопано залізний ланцюг, і якщо хтось підтягне його до себе, то на кінці знайде багатство.
Місце, де заховані коштовності, – це зазвичай печера. Біля схованки мають бути відповідні знаки: великий камінь, глибокий рів із закопаним у ньому ланцюгом, три буки, два явори. Проте однаково скарби важко відшукати через непевні орієнтири: за 20 шабель від криниці, на один кидок Довбуша своєю барткою від Писаного каменю, куди на Іван-день сонце вперше блисне, на кінці довжелезного ланцюга, закопаного на схилі гори. Крім того, ці місця зачакловані, скарби стережуть чорти або вони привалені величезними брилами. Та найцікавіша умова, яку ми зустріли серед легенд, наступна: «...треба мати черепок від голови Довбуша, щоб відчинити двері». Тож, розуміємо, що ніякі карти не допоможуть, виконати всі умови може хіба посвячений або якийсь мольфар.
Наприклад, розповідають, що, аби знайти скарб на горі Кичері, в Біловарцях Тячівського району, треба побачити, куди блисне перший промінь на Благовіщення. У селі Довге Іршавського району є рів, яким треба спуститися до печери. А там має бути 12 підвішених волячих шкур, у яких зашиті одні тільки гроші. Крім того, ще є зброя, золотий посуд, а на столі в центрі печери стоїть великий золотий хрест, який Довбуш з опришками вкрали з церкви у Косівській Поляні. Єдина біда: навіть якщо знати, де та печера, то двері до неї відкриваються тільки у Великодню п’ятницю. А цього дня, як відомо, не те що копати, а й їсти до першої зорі не можна.
Проте, коли хтось усе ж місце знайде і скарб викопає, то й це ще далеко не кінець його пригод. Або чорт почне проганяти звідси, або казан із грошима піде під землю, або людина не зможе відкрити завороженої скрині, або на виході її засипле землею. Коли ж і вдасться вибратися, то вдруге схованку знайти неможливо.
Ще один відомий карпатський опришок Микола Шугай скарби не ховав, а знаходив. На Міжгірщині побутує легенда, що він на Івана Купала з допомогою розрив-трави знайшов багатство Довбуша на горі Коцибі над Голятином. Щоправда, за тим же переказом, сам Довбуш заповів, що це багатство зможе знайти лише той, хто продовжить його справу.
Золотий міраж
У тому, що на Закарпатті знайдено чимало скарбів, немає нічого дивного. До нас заходили і римляни, і гуни, й опришки, і навіть лицарі-тамплієри. Всі вони залишили по собі легенди про скарби, закопані у закарпатську землю. Частина їх нині у музеях. Декотрі зі знахідок археологів мають понад три тисячі років. Приміром, у XII-VIII століттях до нашої ери Закарпаття було одним із центрів середньоєвропейського бронзоливарного виробництва. Про це свідчить величезна кількість – до двох тисяч – знайдених предметів. Ця бронзова колекція є однією з найбільших в Україні.
Інша сторінка історії краю пов’язана з Римом. Закарпаття входило у безпосередню контактну зону з Римською імперією. Археологи знайшли монети-динарiї та залишки римської солекопальнi в Солотвинi, скарби у Нанкові (тисячу срібних римських монет відкопали у цьому селі на Хустщині), у Руському Полі та Гайдоші (обидва на Ужгородщині).
У IV ст. до Панонії прийшли гуни. На середину V ст. у межирiччi Дунаю i Тиси утворюється полiтичний центр гунiв на чолi з легендарним вождем Атiллою. Могила цього великого войовничого гуна не знайдена. За легендою, коли Атілла помер, його вояки перегатили Тису (найімовірніше, це було саме на Закарпатті, бо в Угорщині річка вже широка і загатити її важко), тіло вождя поклали в три труни, які були зроблені із золота, срібла і заліза (як варіант бронзи), і закопали на дно. Потім загату розібрали, а тих, хто ховав Атіллу, вбили, щоб вони комусь не проговорилися про місце поховання вождя.
Отож, можливо, десь він там і лежить на дні стрімкої гірської річки. А може й не річки зовсім, бо з того часу Тиса неодноразово міняла русло, тож цілком ймовірно, що домовина нині на чиємусь обійсті. Це в тому випадку, якщо легенда каже правду.
Ще однією надзвичайно цікавою пам’яткою архітектури та історії на території Ужгородського району є унікальний середньовічний замок у селищі Середнє. З ним пов’язана легенда про скарби тамплієрів. Відомо, що першими господарями замку були похмурі лицарі ордену тамплієрів, при згадуванні яких тремтіли великі правителі європейських країн.
Кажуть, що саме в Середнянському замку лицарі заховали свої багатства, коли угорський король на прохання французького імператора Філіпа Красивого наказав зруйнувати всі укріплення храмовників, а їх самих ув’язнити. Після розпаду ордена у 1312 році замок перейшов до рук монахів ордену Святого Павла. Під час визвольної війни угорського народу 1703-1711 років замок було значно пошкоджено. Але скарбів тамплієрів так ніхто і не найшов.
Отож, якщо маєте бажання та сили, беріть лопату та заступ – і вперед! Якщо й не знайдете багатства, то принаймні цікаво проведете час, та й дітям матимете що зимовими вечорами розповідати. Головне, щоб не вийшло так, як у багатія Бебекала із села Росішка Рахівського району, який у лісі знайшов величезний камінь, на якому було викарбовано: «Хто мене переверне, той не буде шкодувати». Чоловік дуже намучився, але якось підважив брилу. І зі споду прочитав: «Дякую, бо на одному боці надоїло лежати». Отак не зле жартував Довбуш із людьми, ласими до дармових статків.
