В Ужгородському національному університеті відбувся вечір студентської поезії і прози
В Ужгородському національному університеті відбувся вечір студентської поезії і прози "Начхати на авангард. Осінні медитації". Найбільша аудиторія філфаку нагадувала маршрутку в годину пік. Попереду стояв синьо-жовтий намет, з котрим один з учасників вечора був нещодавно на джаз-фестивалі у Коктебелі. Викладацький стіл щедро завалений зів’ялим листям (привіт нещодавньому ювіляру Франку!), серед нього – чотири свічки-лампадки із тих, що ставлять на могилах.
Із сучасним поетичним авангардом сорокарічних, котрі все більше впадають в інфантилізм, прощалися брутально, без особливих сентиментів. Твори пост-тінейджерів (усім ледве минуло дев’ятнадцять), справді, зовсім інші. Це покоління ще вірить у себе, шукає точки опори, з якої переверне весь світ. Головне ж – воно любить себе (бо інакше не можна любити інших). Симпатія проявляється у тому, що хочеться весь світ смикнути за косичку, зіграти з ним у піжмурки і випити на брудершафт. У поезії багато різних стимулюючих речовин – пива, курева, сонця, кохання і просто свіжого повітря, котрого стає усе менше.
Кредо цієї групи висловив Андрій Любка такими рядками: "Завжди хотіти жити і виспатися!" З першим у хлопців і дівчат усе нормально, з другим – великі проблеми. Якщо це їх втішить – то не тільки у них. Тому “вірші – це невдала спроба самогубства”, котрою постійно відвертаємо себе від вдалої. Бо “дуже жаль, що неможливо сфотографувати запах”, доводиться “багато пити, щоб багато писати” – особливо у ситуації, коли “смерть починається з осені, ти починаєшся з мене”. Так закохуються студенти і викладачі – з вересня і доки вистачить сил. Суголосна Любці проза Валентина Кузана – потік свідомості сучасного студента: гуртожитський безлад, валеологія (який же письменник не любить власного імені і чого тільки не витворяє з ним), тяжкі ранки і довгоочікувані вечори, кохані до повного виснаження викладачі (схоже, ця любов взаємна), ломка голосу, муки дорослішання, а попереду ще ціле життя і спілкування “з багатьма гомами, зокрема сапієнсами”. Вірші Інни Мочарник найбільш романтичні з усіх. І як вона потрапила у цю відірвану тусню? Згадується Б.Окуджава: “Просто Вы дом перепутали, улицу, город и век”.
І слава Богу, що тургенєвська панянка завітала у наш далеко не-тургенєвський вік: “Чого ти дивишся на мене, наче небо, що синій погляд свій спинило на землі?” Натомість “Коктебельські мотиви” Віктора Коврея – суміш М. Волошина, джазу, моря, поту, голоду, крику серед шуму, коли вже не чуєш самого себе. Одним словом – палка любов до світу, котрий так люто ненавидиш, що помер би заради нього. Але так, щоб це було прикольно. Три новели Ірисі Ликович вчинили справжній фурор – тексти про “жінку-оргазм”, нетрадиційні методи здачі екзамену і спілкування з дружиною свого коханця було прочитано тоном початкуючої вчительки, котра повідомляє першокласникам, що “мама мила раму”.
Так і чекалося, що насамкінець Іра попросить нас здійснити синтаксичний розбір якого-небудь з її речень, щедро насичених специфічними термінами. Зрештою, у кожного покоління свої прописи життя.
Попри усю епатажність, котра просто висіла у повітрі, мов сокира у прокуреній кімнаті, було напрочуд комфортно – без звичної у порядному товаристві брехні, без політики і економіки, зате з відчуттям, що таки щось відбувається у закарпатській літературі.
Незабаром твори цих авторів побачать світ у збірці “Джинсове покоління. 20 на 40” (укладач М. Рошко), де буде представлено поезію і прозу двадцяти- і сорокарічних.
Андрій ДОЛЯ
Закарпаття онлайн.
