88-річний Степан Молдавчук із Лазещини всі свої співанки тримає у голові
Рахівщина, неділя. До старожила мене при-тягнув колоритний кептар. «Його ще мій нєньо (батько – М.Ф.) носив, а сесю сорочку мати вишила. Одягаю їх лише в неділю та на свята», – так акуратно, ніби випадково зав’язую з дідом бесіду. Життєвою мудрістю, врівноваженістю, непересічністю віяло від гуцула. Чимало горян на заробітках у Чехії, Росії, Італії, натомість Степан Молдавчук за все життя ні разу не гнув спини за кордоном. «Дуже тяжко інколи було, але з Божою поміччю все якось минало», – зауважує співбесідник.
«…І так моє учителювання затяглося на 20 років»
– Діду, будь ласка, про себе.
– Я закінчив вісім класів у Ясінях. Мій нєньо Степан і мати Берта мали 5 дітей – троє дівок і двох хлопців. Я змалку любив грати на різних інструментах, співати, складав вірші, коломийки. А в 19 років мадяри (угорці) забрали мене у військо в Будапешт. Дали звання сержанта взводу. Тямлю (пам’ятаю), як із нашими хлопцями робили-сьме на лінії Арпада, бункери копали-сьме. А восени 1944 року в Закарпаття зайшли руські, котрі прорвали фронт у Ясінях. Тоді нас відпустили додому. Після того я пішов добровольцем у Червону Армію. Воював у Німеччині. Раз прийшов єден (один) полковник до нас у роту і зазвідав (запитав): «Ребята, кто владеет иностранным языком и каким?» Я і вповів, що вмію по-німецьки, по-чеськи і по-мадярськи. Німецьку мову я добре знав ще зі школи. Та й мій нєньо служив в австро-угорській армії, де командували по-німецькому. За гортіївських мадярів німецька лишилася, але треба було її вчити вже по-мадярськи, а не по-чеськи.
– І ви не розгубилися, не спасували…
– А до мене всі мови хапалися! Тоді єден старший лейтенант перевіряв мене, як уповім по-німецькому «Сдать оружие!» або «Сдаться в плен!», або «Прекратить огонь!» Я то все файно переклав. І вже рано мене повезли на передову. І там на річці Одер я був поранений. Лікувався у військовому шпиталі в Казахстані. Коли повернувся в Лазещину інвалідом ІІ групи, то про це випадково довідався мій шкільний учитель із німецької. «Слухай, Степане, у Ясінях треба вчителя німецької мови, тимчасово», – вповів. Я довго не думав і погодився. І так се затяглося на 20 із гаком років. А десь на початку 70-их вийшов наказ, що всім учителям іноземних мов необхідно мати вищу освіту. Всюди ж підпирала молодь. І я мусів іти здобувати диплом в Івано-Франківськ. Заочно або стаціонарно – не мало значення.
«Зняти калап готовий лише перед Масариком і Брежнєвим»
– Що – не захотіли стати «дипломованим»?
– Знаєте, я, старий легінь, перед тим ся женив на молодій дівці, діти ся найшли, треба було не вчитися, а ґаздувати, ставити їх на ноги. «Та нащо я буду далі мучитися в школі?!» – гадаю собі. І так відмовився від учителювання. А пак підвернулася робота в сільраді. Діловодом я був десь 20 років. Як фронтовик, і пенсію добру мав, і зарплату. Ми з дружиною сімох дітей виростили. На жаль, троє вже вмерли. Але радію чотирьом правнукам, двом правнучкам…
Я вже пережив 14 генсеків і президентів – Масарика, Бенеша, Волошина, Горті, Булганіна, Маленкова, Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка, Горбачова, Кравчука, Кучму, Ющенка і вже майже Януковича. (Усміхається – Авт.). Горті був підлим чоловіком. Мав за дружину єврейку та й грабував усе для євреїв. А калап готовий зняти лише перед Масариком. І Брежнєва дуже поважаю. Люди мали роботу, файні зарплати, чесно жили…
– (З гумором). Ді-і-ду… Але пам’ять у вас нівроку!..
– Ні-ні, вони за народ думали – не за себе. (Задумався – Авт.). А ще я трумбітав (трембітав – Авт.) довго, годи (роки – Авт.), але вже не годен. Та й зуби не честував замолоду. Гет (цілком – Авт.) повипадали! А не маєш зубів – трумбітати не будеш. Бо трумбета притискається до зубів. І коли чоловік дує, з-межи зубів трумбета дає мелодію. Айбо ще граю на гармошці, цимбалах. Кличуть мене чи на хрестини, чи на весілля заспівати. Я співати коломийки можу півдня – і про горду гуцульську натуру, і про гуцульських відьом, і про високі гори. Доки годен, доти буду вивчати співанки, складати. Бо від того велику насолоду маю, молодію. Слава Богу, ще й корову годен подоїти, води худобі наносити та й на дівок дивитися.
Ще мені Степан Молдавчук чи не півгодини співав коломийки, зокрема і власні, причім дуже оригінальні. «Я то все в голові тримаю, нікуди не записую», – розчарував трохи гуцул. Щоправда, пізніше витягнув із торби папку зі співанками. Якщо відверто, я поспішав, тому тактовно розпрощався з дідом. До речі, наразі всі коломийки з диктофона сумлінно списав. Ось хоча б дві:
Напишу я коломийки на дубовім листу,
Перше моє привітання: «Слава Йсусу Христу!»
Або:
Та ци буде вівця біла, та ци буде сива,
Аби дала п’ять кіл вовни, десять кіло сира.
