Він у 2004 році пробув вісім місяців у складі миротворчих військ України в Іраку
Понад 25 тисяч українських військовослужбовців взяли участь у миротворчих місіях у гарячих точках Землі, починаючи з 1992 року. Однак найвідомішою, найчисельнішою, до того ж найбільш суперечливою стало їхнє відправлення до Іраку. 22 держави світу тоді спорядили своїх військовиків до багатостраждальної країни, однак контингент українців був четвертим за кількістю після США, Великобританії та Польщі.
Можна багато сперечатися щодо доцільності такого рішення тодішнього Президента Леоніда Кучми, однак достеменно відомо одне: українці настільки гідно виконали покладене на них завдання, що по собі залишили лише позитивні спогади місцевого населення – на знак подяки іракці встановили в себе пам’ятник загиблим на їхній землі нашим військовослужбовцям.
Напередодні дня Миротворця, який відзначатимемо 29 травня, про місію в Іраку ми попросили розказати підполковника Петра Марка, який свого часу входив до українського миротворчого контингенту, а нині проходить службу заступником Закарпатського обласного військового комісара з виховної роботи.
– Петре Михайловичу, чому ви вирішили піти до Іраку?
– Мені було просто цікаво. По-перше, хотілося поїхати в далеку країну, а по-друге, перевірити себе. За весь час військової служби мене готували до дій в екстремальних умовах, тому охоплювало нестримне бажання переконатися, чи здатний я витримати подібні випробування.
– Де саме ви перебували?
– У провінції Васіт на сході Іраку. Там у нас були три основні бази: безпосередньо на аеродромі поблизу міста Аль-Кут (центр провінції), один батальйон стояв неподалік Вавилону й одна посилена рота – на Ірако-Іранському кордоні, яка охороняла 141-кілометрову ділянку. Усі виконували функції перевірки та нагляду. Справа в тому, що 90 % населення Ірану, так само, як і 60 % Іраку, належать до ісламської течії шиїтів, тому іранці активно підтримували протестний рух фінансами, зброєю і т. д. Тож охорона кордону була дуже важливою справою.
– Але загалом ця провінція, наскільки я знаю, вважалася відносно спокійною...
– Коли український контингент входив до Іраку, то за домовленістю наші військовослужбовці мали виконувати суто миротворчу місію й участі в бойових діях не брати. Провінція Васіт вважалася спокійною. Але потім ситуація змінилася. У квітні 2004 року Аль-Кут і провінція загалом стали основною зоною бойових дій. Тож мимоволі нашій бригаді довелося брати участь у збройних сутичках. 6 квітня відбувся дуже серйозний 3-годинний бій за участі всіх військовослужбовців бригади. Тоді один наш загинув, п’ятеро чоловік отримали поранення. У зв’язку з тим, що ми не планували ведення активних бойових дій, то й серйозного озброєння не мали. Воювати довелося за підтримки авіації та артилерії армії США. В той час в Аль-Куті зібралося близько 2000 бойовиків із різних країн – безпосередньо Іраку, Ірану, Сирії, Саудівської Аравії. Тобто люди були підготовлені. До того ж, в основному бої тривали в місті. А в іракських населених пунктах вулиці вузькі, тому БТР-ам там розвернутися було важко, а вогонь вівся з будинків.
За великим рахунком, це був перший бій такого рівня для Збройних сил України з моменту їх створення.
– Чому цей бій взагалі розпочався?
– Загострилося протиборство шиїтів та суннітів. Губернатор Васіту попросив поки що не втручатися в конфлікт, мовляв, ми проведемо переговори між релігійними групами і питання вирішимо. Наша рота залишилася оберігати адміністрацію. Підрозділи вийшли на патрулювання. Нібито загрозливої ситуації не було. А потім, десь перед обідом, почали обстрілювати наші підрозділи, які патрулювали в місті. Це сталося не зовсім зненацька, тому що до командира розвідувальної роти майора Миронюка підійшли арабські дітлахи і повідомили, що зараз на нас нападатимуть. Вам цікаво, чому хлопчаки вирішили попередити українців? Думаю, тому, що коли наші конвої проїжджали вулицями, то завжди віддавали їм свої сухпайки та воду, яка там майже за ціною золота. Напевно, таким чином вони вирішили нам віддячити.
– Виходить, якби не бажання дітей попередити українців, жертв могло би бути значно більше?
– Можливо й так. Було й друге попередження про напад. На територіях шкіл завжди бігають діти. А того дня, перед початком бойових дій, не було жодної душі – усі поховалися. Якби не ці попередження, безумовно було би набагато складніше.
– Чим усе завершилося?
– Командир бригади отримав розпорядження від командувача коаліційними силами вийти з міста. Наша ж рота залишилася в оточенні майже на добу, охороняючи адміністрацію разом із керівництвом (там були не лише іракці, але й американці, британці, поляки). Однак, інженерні споруди виявилися такими міцними, що прорватися бойовики не могли. Єдине, що мали можливість обстрілювати з мінометів.
Уночі авіаційна підтримка від бомбардувальників, штурмовиків та вертольотів США не дала можливості бойовикам прорватися, а під ранок підрозділ був виведений із міста. Через два дні туди увійшов американський танковий батальйон і спільними зусиллями Аль-Кут повернули в зону відповідальності українського контингенту. Утримувати його не було сенсу, оскільки в ньому, окрім адміністрації, не числилося об’єктів, які належало зберегти. А якби розпочати вуличний бій без відповідного озброєння, то втрат було б значно більше.
– Це був єдиний бій, в якому ви взяли участь?
– Звичайно, ні. Точно навіть не скажу, але приблизно взяв участь у десятьох.
– Що для вас було найважчим у психологічному плані за час перебування в Іраку?
– Для мене особисто – ніч із 6 на 7 квітня, після бою в Аль-Куті. Ми отримали інформацію, що штурмуватиметься наша база. Засобів для підтримки особливо не було, а американці лише мали підійти. Й араби вважали наш контингент найбільш незахищеним. Оце очікування нападу всю ніч було серйозним психологічним навантаженням. Навіть під час різних ситуацій із застосуванням зброї, зіткненнями й боями такого нервового напруження не відчувалося. Там потрібно діяти, ситуація швидко змінюється.
– А приємні спогади з цього часу у вас залишилися?
– Дуже багато. Навіть ті моменти, про які я розповів, спочатку були хвилюючими, то зараз спогади про них навіюють позитивні емоції. А от що мене особисто порадувало і навіть вразило, то це дії наших військовослужбовців. Нині багато розказують, що армія вже не та, солдат не такий. Хочу сказати, що бачив я їх у реальних бойових умовах. Наші 20-25-річні хлопці сміливі, мужні, відважні. Ними можна пишатися. Наведу один приклад. Тоді, шостого числа, коли йшов бій, було кілька резервних груп, які висувалися в різні найбільш небезпечні місця. І наші військовослужбовці між собою сварилися, хто буде виїжджати туди. Здавалося б, щойно повернувся підбитий український БТР, в якому привезли загиблого і поранених. Тобто видно, що це не забавка. А вони змагаються, хто піде наступним.
Виявилося, що трьох місяців повноцінної бойової підготовки (перед відльотом до Іраку всі проходили підготовку на Яворівському навчальному полігоні), без будь-яких господарських робіт, відволікання на інші невластиві солдатам завдання, достатньо, щоб підготувати вправного військовослужбовця, який у реальних бойових умовах діяв би адекватно, мужньо, грамотно й професійно. Тож, якщо Збройним силам України забезпечити нормальним фінансуванням щодо підготовки, то ми легко отримаємо сильну дієздатну армію.
Та й загалом, було цікаво. Все ж таки Ірак – це колиска цивілізації. Я побував у Вавилоні, на тому місці, де колись стояла Вавилонська вежа. Ходив по асфальту, якому три тисячі років, торкався живої історії, зокрема стовпа, біля якого, за легендою, помер Олександр Македонський. Був на місці народження Авраама, у Біблійному Урі Халдейському, про який і говорити багато не треба. Тобто, поїздка ця була ще й пізнавальною.
– Чи не виникало у вас бажання залишитися в Іраку надовше?
– Додому дуже хотілося. Особливо наприкінці, коли вже стало відомо про день повернення в Україну. Кілька останніх ночей навіть не міг спати, виходив і курив. Стан був такий, як у молодого солдата, що чекає на дембель.
Усе ж таки за кордоном, де зовсім інша обстановка, ставлення до України змінюється. Рідна Батьківщина стає дорогою й близькою! Напевно, треба поїхати кудись далеко, щоб відчути, що не все у нас так погано. Коли в Іраку періодично відбувалися якісь урочисті заходи з виконанням нашого державного гімну, праву руку прикладав до серця щиро, бо ж ніхто не примушував цього робити.
– Якби знову випала нагода кудись відправитись у складі миротворчих військ, ви б поїхали?
– Із задоволенням! Хоч і сьогодні. Я часто сумую за цим періодом свого життя.
