Часто задумуюся: чому так сталося, що в часи тоталітарного комуністичного режиму основоположника закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі майже не згадували?
Можливо тому, що його ідейно-естетичні погляди формувалися під час навчання на заході - в Будапешті, потім Мюнхені, Парижі. А до західного у радянські часи ставились негативно і навіть часто з осторогою, щоб чогось не трапилось. У передмові до книги “Художники Закарпаття” науковий співробітник Закарпатського художнього музею ім. Й. Бокшая Людмила Біксей написала: “Усім вітром європейської моди проекспонував своє мистецтво художник Адальберт Ерделі - В.Ш). Не зображував, а плекав свої винятково-екпресивні образи-портрети людей, краєвидів, квіток. Захоплено і зачудовано роздумував у полотнах над тайною вічного і безконечного, яке відкривав для себе скрізь: в людях, у природі, у філософії, в коханні. Чудові ліричні твори з могутнім струменем любові не полишають байдужими глядачів. Митець-поет, митець неординарний та послідовний, на терені рідного краю мріяв принести найкраще в скарбницю світової культури і мистецтва. Усе своє життя віддано служив утвердженню радості, гармонії та духовності. Віра в добро, а з нею надія та любов - земні ідеали митця”.
Вперше я почув про Адальберта Ерделі ще навчаючись у Загатській середній школі - від старого інтелігента , вчителя малювання Костянтина Станковича. Він знався не тільки з відомим художником, а й часто гостював у його батьків. Вже коли починалося горбачовське потепління, я наважився написати про це в “Молодь Закарпаття”. Тодішній редактор, слава Богу, не побоявся надрукувати мій матеріал на сторінках молодіжки. У той час мало хто знав біографію мого славного земляка.
А народився Адальберт Ерделі 25 травня 1891 року в селі Загаття в сім’ї сільського вчителя Михайла Гриця. Костянтин Станкович говорив, що Гриці жили бідно: нелегко було утримувати сім’ю з чотирнадцяти дітей. Здібності до малювання у маленького Іванка появилися змалку. Він цілими днями блукав лісом, робив замальовки навколишніх краєвидів. Із будинку, де жили Гриці (а це в центрі села), добре видно Великий Діл, який підпирає саме небо.
Одного разу хлопця зустрів прийшлий пан. Неподалік він завважив криничку. Вирішив напитися води. Зняв крисаню, захотів повісити на цвях, забитий у ліщину. Та що це? Крисаня раз - і впала. Спробував ще раз пальцем, а цвях той не справжній, а намальований...
Того ж дня відшукав Іванового батька.
— Бачу, нелегко вам живеться, — почав здалеку пан. — А син має неабиякі малярські здібності. Я міг би взяти його з собою в Будапешт і віддати в художню академію.
Було то далекого 1911 року. Михайло Гриць та його дружина дуже зраділи: син тільки-но закінчив Мукачівську гімназію. А тут- в академію.
— А що для цього потрібно? - поцікавилися батьки.
— Небагато, — пан говорив спокійно, виважував кожне слово. - З простим іменем і прізвищем труднувато буде. Я хочу дати йому інше: Адальберт Ерделі. Якщо він працюватиме над собою, то багато досягне в цьому непростому світі.
Так від маленького Іванка “вкрали” ім’я і батьківське прізвище. І вже більше ніколи на його картинах не з’явиться родове - Гриць. А з новим прізвищем, дійсно, легше було виходити в люди. Бо вже не “змахував” на верховинського бідаря. До того ж хлопець ріс дуже красивим, елегантним, привітним і доброзичливим.
А ще Костянтин Станкович любив говорити, якими ввічливими були його батьки. Вони ніколи не випустили з хати, щоб чимось не почастувати. Старий батько любив поратися в саду, доглядати за деревами, за квітами. Можливо, це десь відкладалося в душі художника, бо пройдуть роки - і його натюрморти схилятимуть до земної краси не одного оцінювача мистецтва.
А тоді... Пройшло небагато часу і Адальберт Ерделі привернув увагу мистецьких кіл. 1913 року вперше взяв участь у виставці в Будапешті. Відвідувачі відзначили високу професійну майстерність, талант, пророчили велике майбутнє авторові виставлених полотен. Пощастило хлопцеві і на вчителів. У дивний світ творення його вели видатні педагоги, майстри: Ревес, Грюнвальд та ін.
У 1916 році Адальберт Ерделі на відмінно закінчив Будапештську академію мистецтв. Та він не зупинився на отриманому багатстві академічних знань, а ставив перед собою впродовж усього життя нові творчі завдання, найбільшим серед яких було формування самобутньої закарпатської художньої школи. Водночас дедалі частіше відчував, що хочеться додому, в гори: зробити етюд, подихати свіжим повітрям. Вирішує повернутися додому. Влаштувався вчити малювання молодь у Мукачівській вчительській семінарії. Згодом перейшов до Мукачівської реальної гімназії. А коли з російського полону повернувся Йосип Бокшай, разом із Адальбертом Ерделі почали згуртовувати художників краю.
На долю Адальберта Ерделі випало бути організатором товариства діячів образотворчих мистецтв Закарпаття, фундатором Ужгородської рисункової школи, першим головою Закарпатської організації Спілки радянських художників України, першим директором Ужгородського художньо-промислового училища.
Та найбільшою сенсацією є знайдені празькі щоденники Адальберта Ерделі, які він вів упродовж життя. Його голос із понад 70-літньої віддалі свідчить про те, що він був не тільки чудовим художником, а й літератором і філософом. А у Загатті одну з вулиць назвали іменем Адальберта Ерделі.Голова райдержадміністрації Василь Устич задався думкою встановити пам’ятник і відкрити музей основоположника закарпатської школи живопису. Проект пам’ятника вже зробив відомий скульптор Михайло Белень.
