На Закарпатті зафіксували Північне сяйво (ФОТО)
75162
Людина на візку, яка підкорила багато вершин, здолала саму себе і вчить цьому інших
Він був звичайним хлопцем із села Березинка, що поблизу Мукачева, мріяв стати лісником або ж армійським офіцером. Однак важка травма хребта під час підробіток перекреслила все життя… Так, здається, могла би починатися ця стаття. Насправді ж Олександр Сухан не відчуває, що він чимось обділений долею, бо живе повноцінно. Він не прикутий до ліжка, а, навпаки, показує нам усім приклад, як слід боротися і перемагати.
Сашко брав участь у багатьох міжнародних супермарафонах на інвалідних візках, зокрема найбільший із них пролягав на десяток тисяч кілометрів від Владивостока до Санкт-Петербурга, стрибав із парашутом, здолав найбільшу вершину України Говерлу (2061 метр), має багато нагород, орденів та медалей, потрапив до Книги рекордів Гіннеса. Декілька років тому був обраний обласним депутатом – уперше в сесійній залі Закарпаття з’явилася людина, представник громади на візку. Тепер 47-річний Олександр Сухан займається власними, вірніше громадськими справами, серед них найважливіша – реабілітація та допомога людям з фізичними вадами. Але його поради як зуміти перебороти себе й обставини за будь-яких умов стануть у нагоді кожному з нас…
Довести самому собі, а потім уже – суспільству
– Олександре, чи вважаєш ти себе успішною людиною?
– Я думаю, що так. (Посміхається. – Авт.). Адже не дивлячись на діагноз, практично вирок, який 27 років тому поставили лікарі – безнадійна людина, яка потребує стороннього догляду – мені таки вдалося чогось досягнути у житті. І приємно усвідомлювати, що я довів це не лише самому собі, а й став прикладом для багатьох людей, які занепали духом.
– Що вважаєш своїм найбільшим досягненням?
– Насамперед мені вдалося побороти свій комплекс «неповноцінної людини». По-друге, досягнув поваги у суспільстві, серед близьких, рідних. Завдяки спортивним змаганням трохи побачив світ – відвідав до 40 країн, отримав звання майстра спорту із зимніх та літніх видів… Дивна доля. Одне забрала – іншим збагатила. Ніколи б і не подумав, що мені вдасться стільки зробити. Лише нагород маю безліч – і українських, і закордонних...
– А яка з них найприємніша?
– Мабуть, перша. Це був орден «За особисту мужність», який я отримав із рук тодішнього президента Росії Бориса Єльцина за супермарафон Владивосток-Санкт-Петербург. Досі згадую Єкатерининську залу в Кремлі і слова Єльцина: «Хлопці, я вами пишаюся! Всі вважають, що ви нічого не можете, однак ви довели, що це не так. Молодці!» Завдяки цьому супермарафону я з товаришами потрапив до Книги рекордів Гіннеса.
– Чи рівнявся ти на когось у житті?
– Після травми у кожної людини починається період важкої адаптації – як фізіологічної, так і психологічної. Я нізащо не хотів змиритися з тим, що опинився у такому становищі. Почав багато читати, шукати будь-яку інформацію, яка б могла стати корисною, підтримала б у важкій ситуації. Для мене став прикладом важковаговик Юрій Власов, володар титулу «найсильніша людина планети», а також Валентин Дикуль, який мав подібну до моєї травму, але не зламався, шляхом неймовірних тренувань став на ноги і встановив чимало рекордів.
– Яка з вершин далася тобі найважче? Чи було таке, що сили залишали...
– Звісно, в екстремальні ситуації потрапляв неодноразово. І під час сходження на Говерлу, і коли на візках проходили через тайгу. Часом від напруги навіть втрачав свідомість. Однак, мені завжди щастило, що поруч були люди, на підтримку котрих я міг розраховувати. Не скористалися тим, що мені погано. У спорті є конкуренція, однак не ціною життя і здоров’я інших людей – це слід пам’ятати завжди. У нашої команди була мета – дійти до фінішу в повному складі. Якось отруїлися їжею, лежали під крапельницею. А наступного дня знову крутили колеса... Мій девіз у житті: «Ніколи не зупинятися на досягнутому»
Негативу сказати «ні»
– Якби не травма, ти б, мабуть, і не дізнався ніколи про «паралельний» світ, у якому живуть люди на візках?.. Чи вдається щось вирішити, зробити для них?
– Я заснував громадську організацію, благодійний фонд «Суспільство для всіх». Основний напрямок діяльності – активна реабілітація людей з фізичними вадами, особливо тих, які на візках. У нас є правило, девіз: «Навчився сам – навчи іншого». От ним і керуємося. Активний спосіб життя – основна методика лікування. Це спорт, рух, туризм. Хоча для інвалідів слово туризм ще нове. Наше суспільство досі сприймає їх як людей, які не можуть самі про себе подбати, повинні сидіти вдома і не брати участі у суспільному житті. Це стереотипи, яких треба позбуватися...
– Чи вдається зламати їх, що заважає?
– Ментальність людей – це найгірше. Інвалід – як клеймо, незважаючи на твій вигляд, роботу, родину. Тому з колегами відстоюємо права людей із фізичними вадами. Наприклад, програма із безбар’єрності в області проходить за моєї активної участі. Аби вся наша інфраструктура була пристосована для маломобільної групи населення. А це ж не лише інваліди! Це й люди похилого віку, матері з діточками – вони також щодня стикаються з перешкодами, тротуарами, пішохідними переходами… Там, де люди йдуть нам назустріч – зміни на краще очевидні. Однак, трапляються і такі, які нічого не бажають робити. Нещодавно у Мукачеві звели новий багатоквартирний будинок. Я підійшов до виконроба і запитав, чому під’їзди не пристосовані для візків. А мені відповідають: «Тут інваліди жити не будуть!» Отака страшна аргументація.
– Чи вдалося змінити щось завдяки депутатству в обласній раді?
– Звісно, всі ці питання піднімалися мною неодноразово – на сесіях, у комісіях. Вдалося чимало грошей закласти у бюджет для втілення програми безбар’єрності для населення. Однак це був лише початок роботи. Не знаю як нинішня рада реагуватиме на це, однак я обіцяю: ми депутатам спокою не дамо. (Сміється. – Авт.) Бо зараз почали моніторити і доступність у транспорті. А виявляється, що жодної маршрутки, автобуса в області немає такого, аби був пристосований для людей з фізичними вадами. Жодного! Тому пишемо листи, звертаємося у Кабмін, міністерство транспорту. На цьому не зупинимося, плануємо йти далі...
– Чи відчував на собі зневажливе ставлення з боку інших людей через свій стан?
– Слід сказати, що я людина комунікабельна і не конфліктна. Спочатку намагаюся пояснити все словами. Хоча, звісно, стикався із людьми, які брутально поводилися, натякали на те, що ми не маємо права щось вимагати. «Тут і для здорових не вистачає», – подібну фразу доводилося чути неодноразово, і від чиновників у тому числі. Я в такому випадку просто розвертався і йшов геть. Бо з людиною, яка налаштована негативно, не слід спілкуватися. А у звичайному житті таких меншість. Люди наші зазвичай толерантні, привітні. Багато чого залежить і від самого тебе. Якщо ти незадоволений, роздратований, шукаєш винних – люди ставитимуться до тебе відповідно. Тому слід змінитися, а потім очікувати змін від інших.
– Що б ти порадив людям, які опинилися у стресовій, безнадійній ситуації, коли здається, що життя вже втратило сенс?
– Перш за все повірити. Повірити у свої власні сили. Сказати – я можу! Починаючи з найменшого. Намагатися бути незалежним. Якщо можеш дотягнутися до чашки з водою, спробуй, дотягнися, не проси іншого допомогти. Почати з малого – дійти до великого. Друга і важлива річ – це спілкування. Слід спілкуватися з тими, хто може дати силу, надію. Бо згадую себе. Приходили знайомі... і практично заживо хоронили – всім своїм виглядом, емоціями, словами. Негативу сказати «ні» у своєму житті! Сказати рішуче: якщо ви хочете до мене приходити, то, будь ласка, змініть свій настрій, знайдіть слова, аби підняти мій дух. Інакше, краще не йдіть взагалі. Можливо це буде жорстко, але дуже багато залежить саме від оточення, від того, в яких умовах живе, перебуває людина.
Я намагався, аби біля мене був позитив. Намагався сам бути позитивом. Тому люди до мене тягнулися, приходили і йшли лише з хорошим настроєм.
Робити свою роботу так, як ніхто інший
– Розкажи про свою родину.
– Рік тому я одружився. Раніше просто боявся створювати сім’ю, розумів – це велика відповідальність. Усе цьому перешкоджало. Думав собі: ти на візку, чи зможеш забезпечити родину? І лише коли я матеріально себе всім забезпечив, «став на ноги», мав роботу, зарплату, збудував будинок – відчув, що зможу. Ось тоді Бог і дає, коли ти готовий і відповідно налаштований. Познайомилися випадково. Оксана працювала у магазині, в який я частенько навідувався. І мені якось друзі сказали: дивись, мовляв, яка хороша дівчина! Була перша розмова, потім відчув зацікавленість з її боку, зав’язалися теплі стосунки, запросив до себе, вона до своїх батьків... Оксана любить поратися на городі, вирощує квіти, утримуємо домашніх тварин. А я, в свою чергу, допомагаю їй у всьому.
– Олександре, а як ставляться до тебе односільчани? Як до героя?
– У рідному селі мене поважають. Можна сказати, що я – авторитет. (Сміється. – Авт.) Приходять за порадою, іноді пожалітися на життя і владу. Мені довіряють. Тому намагаюся правильно налаштувати людей. Кажу: дивіться на мене, невже мені було легше, ніж вам тепер? Тому якщо потрібна підтримка – давай. Згадуємо, як ганяли разом у м’яча, бігали по лісу. Бачу, як гумор, оптимізм заражає людей, вони забувають про свої проблеми...
– Чи знаєш людей, які, маючи фізичні вади, досягли висот в Україні?
– Так, серед моїх друзів, колег більшість таких. Ми всі працюємо спільно, намагаємося вирішувати проблеми суспільства. У кожній області України є як мінімум одна така людина, яка може служити прикладом для всіх інших.
– Чи існують перешкоди у працевлаштуванні для інвалідів?
– Є, і вони дуже великі. Однак перш ніж йти на роботу, ти маєш бути фізично загартованим. Оскільки будь-яка робота потребує здоров’я. Який робітник із людини, яка нічого не може робити? Потрібен режим, потрібні сили. Аби на тебе не дивилися як на інваліда, який сьогодні працює, а завтра – ні. Намагайся робити свою роботу так, як ніхто інший. Потрібно довести, що ти на голову вищий за інших. Це конкуренція. Можливо, звучить трохи не гуманно, однак від закону виживання ми не дінемося нікуди. Тому мусимо бути сильними. І переконати всіх: мене не потрібно жаліти, я такий самий, як і ви.
– Що нині у планах, які намітки на майбутнє?
– Зараз шукаю друзів, колег, сподвижників, які будуть працювати зі мною у напрямку розвитку туризму для людей з фізичними вадами. Я вже організовував сплав по Тисі, наступного року також планую велику екологічну експедицію. Наша група візьме з собою мішки для сміття. Ми не просто долатимемо гори і річки Закарпаття. А покажемо всім, що не слід робити на рідній землі. Позбираємо сміття, зустрічаючись із мешканцями, проводитимемо бесіди. Аби всі розуміли: нам тут далі жити, а також нашим дітям.
Планую надалі зустрічатися і працювати з господарями санаторіїв, готелів, представниками влади, громадою. Бо доступність повсюди вкрай низька, її практично нема. А це велика проблема. Причому, як я вже казав, абсолютно для всіх.
