Військовослужбовець Мукачівського прикордонного загону Роман із позивним «Мольфар» — родом з Івано-Франківщини. Його історія — це шлях мужності, віри, болю і неймовірної сили духу.
Колись Роман полюбляв грати у регбі, займався мотоспортом та відточував техніку самооборони у тхеквандо. Захоплення спортом загартували не лише тіло, а й характер, пишуть на сторінці Західного регіонального управління держприкордонслужби України.
Професійний шлях майбутнього прикордонника пролягав від викладача фізичного виховання до заступника начальника промислового заводу.
Про початок повномасштабної війни Роман, як і тисячі українців, дізнався із засобів масової інформації. Чоловік, не вагаючись став на захист країни. Звірства окупантів по відношенню до українського народу додавало йому бажання очистити землю від покидьків.
Вдома залишилася дружина та двоє маленьких синів. Молодшому тоді було лише два місяці.
Разом із своїми побратимами воїн нищив ворога на Бахмутському та Лиманському напрямках. Про тих, з ким пліч-о-пліч набував бойового досвіду, «Мольфар» згадує зі щемом у душі та глибокою вдячністю.
«Найважче на війні – це втрати, коли гинуть зовсім молоді хлопці. Комусь було 22 роки, іншим – трохи більше. Цей біль залишається з тобою на все життя», - зауважує Роман.
«Після повернення з першої ротації мене кожну ніч мучили кошмари, довго не міг заснути. Прокидався у холодному поту – здавалося, що десь поблизу знову розриваються снаряди».
Позивний «Мольфар» з’явився невипадково. Роман має особливу здатність відчувати небезпеку заздалегідь, що неодноразово рятувало життя йому та побратимам.
Багато хто з хлопців зізнавалися, що поруч із Романом почувалися впевненіше, навіть під час найпотужніших обстрілів. Він став своєрідним оберегом для тих, хто був поруч – із завдань, на які йшли з «Мольфаром», усі поверталися живими. Така довіра побратимів надихала і самого «Мольфара», який є глибоко віруючою людиною. Сам він вважає, що Бог завжди чує палкі молитви, які народжуються десь у самісінькому серці.
Після важких та виснажливих ротацій Мольфар зміг знову обійняти свою кохану дружину та дітей: «молився та вірив у Нього», посміхаючись зазначає боєць.
Та попри все, війна залишила свій слід. Усередині - тиша, що іноді голосніша за вибухи, а ззовні - звичайне життя, у яке непросто повернутися після пережитого.
Роман не нарікає. Каже, що найважливіше - це життя, яке вдалося зберегти, і віра, яка не зламалася навіть під натиском війни.
Служба триває. Зосереджений, відповідальний, уважний до деталей «Мольфар» і далі відчуває, коли щось не так.
Він мріє бачити, як ростуть його сини, проводити з ними більше часу.
«Ми воюємо для того, щоб зберегти країну, її гідність, цінності та традиції, які передавались з покоління в покоління. Захищаємо рідних, бо в кожному з них – сенс і сила. Боремось, аби наші діти могли жити у вільній і безпечній Україні».
І в цих простих словах - уся глибина пережитого, втома, надія і незламна мужність людини, яка пройшла крізь пекло й зберегла в собі найголовніше - людяність.
