Ще до повномасштабної війни Роберт Бушко працював продавцем, а на початку 2025 року мобілізувався до лав Державної прикордонної служби України.
Старший солдат Роберт Бушко із позивним «Сантехнік» — військовослужбовець Чопського прикордонного загону. До повномасштабного вторгнення чоловік працював продавцем і, за його словами, навіть не здогадувався, наскільки багато зможе витримати та на що буде здатен у найскладніших умовах.
«Людина здатна на багато більше, ніж сама про себе думає», — говорить Роберт.
На військову службу чоловік мобілізувався на початку 2025 року. Каже, що робота прикордонників йому подобалася завжди, однак раніше він не наважувався пов’язати з нею своє життя. Тому, коли дізнався, що служитиме саме у Державній прикордонній службі, зрадів.
Бойовий шлях Роберта розпочався на Чернігівському напрямку, а згодом його підрозділ перемістився на Харківщину. Там він став провідником — проводив військовослужбовців на позиції та виводив їх звідти, допомагав переміщувати поранених і доставляти необхідне.
«Провідник на війні — це людина, від якої залежить безпека інших. Треба знати місцевість, орієнтуватися в складних умовах, розуміти, коли і як діяти, а головне — довіряти тим, хто поруч. Ми мусимо один одного чути, повторювати команди і розуміти, як діяти в тих чи інших обставинах», — розповідає прикордонник.
Доводилося працювати й під обстрілами. Під час одного з мінометних ударів Роберт отримав осколкове поранення. Однак замість того, щоб залишити завдання та чекати на евакуацію, він допоміг винести пораненого побратима до точки евакуації. Сам від евакуації відмовився, щоб залишитися та продовжити виконувати роботу.
Прикордонник також пригадує зустрічі з ворожими диверсійними групами. Окремо відзначає побратимів, які утримували позиції, та операторів безпілотників, яких військові називають «очима в небі».
Одним із найважчих епізодів Роберт називає бій за одну з позицій, який тривав близько п’яти годин. Попри артилерійський обстріл, українські прикордонники вистояли. Двох російських військовослужбовців вдалося взяти в полон, а позиція залишилася під контролем українських захисників.
Виконуючи кожне бойове завдання, Роберт думав про одне — повернутися додому живим. Там на нього чекали дружина Ірина, дев’ятирічна донька Аліна, рідні та друзі.
«Я пообіцяв дружині, що обов’язково повернуся живий і неушкоджений, тож мусив дотриматися слова», — говорить військовослужбовець.
Думаючи про майбутнє після війни, Роберт не будує грандіозних планів. Найбільше хоче проводити час із родиною, бути поруч із донькою, займатися домашніми справами та ремонтувати те, на що раніше не вистачало часу.
За його словами, війна змінює ставлення до звичайних речей і змушує особливо гостро усвідомити, що найцінніше — це люди, які чекають тебе вдома.
