Закарпаття у складі Карпатської Русі була освячена Православ'ям ще за сивої давнини. Численні археологічні знахідки римських монет кінця І — початку II століть свідчать про перебування на Закарпатті римських громадян, серед яких, без сумніву, були християни. А в могилах VII-VIII століть ученими-археологами серед ритуальних предметів знайдено символи християнства — візантійські хрести.
Утвердили ж Православ'я на Закарпатті святі брати Кирило і Мефодій зі своїми учнями у другій половині IX століття. Східний обряд і східну догматику карпаторусини утримували неушкодженими аж до середини XVII століття, коли 24 квітня 1646 р. у храмі Ужгородського замку 63 священики прийняли унію з Римом. Останній Карпаторуський єпископ Досифей, якого було осліплено, помер у 1734 р. в Угольському монастирі. Після його смерті угорська влада не дозволила вибори нового православного владики.
Масовий рух за відродження прадідівської Православної Церкви на Закарпатті почався на зорі XX століття під керівництвом схиархімандрита Алексія (Кабалюка).
Олександр Іванович Кабалюк народився 1 вересня 1877 р. в с. Ясіня (нині смт. Ясіня Рахівського району Закарпатської області) в родині Івана Кабалюка та Ганни Кульчицької. Усього в сім'ї було дев'ятеро дітей: Дмитро, Ганна, Олександр, Федір, Юрій, Марія, Олена, Параскева, Василина. Після закінчення школи у рідному селі працював у домашньому господарстві. У 1897-1901 рр. проходив військову службу в м.Кошіце (Словаччина). Після смерті батька Олександр успадкував значну частин господарства, але його душа тяжіла до молитви. У 1903 р. відвідав монастирі в Біксаді, Сучаві та Марія-Повчі. Значний вплив на юнака справило знайомство з ігуменом Аркадієм у Біксадському монастирі.
У 1905 р. Олександр Кабалюк познайомився з Олексієм Геровським, який організував поїздку Кабалюка до Києва. В Києві він отримав у дар багато духовних книг, й після повернення в рідне село облаштував у себе невеличку каплицю, де молився по-православному. Слово Боже Олександр Кабалюк поширював серед своїх земляків.
Наступного року Олександр Кабалюк зустрівся з митрополитом Київським Флавіаном (Городецьким) та єпископом Житомирським Антонієм (Храповицьким), яким розповів про православний рух на його батьківщині.
У 1908 р. Олександр (Кабалюк) здійснив паломницьку подорож до святинь Палестини та Афону. У Пантелеймонівському руському монастирі цього ж року відбулося приєднання Олександра до Православної Церкви. У 1909 р. у м. Хуст відбулися збори, на яких були присутні представники від православних громад з Ільниці, Осою, Білок, Великих Лучок. Учасники зібрання прийшли до одностайного рішення про необхідність висвячення православного священика. На місіонерському з'їзді в Києві 1908 р. вищими духовними органами було прийнято рішення дозволити православним з Угорської Русі здобувати богословську освіту в Свято-Онуфріївському монастирі на Холмщині. Саме сюди за сприяння архієпископа Холмського Євлогія приїхав Олександр Кабалюк. Після закінчення монастирських богословських курсів 15 серпня 1910 р. Олександра Кабалюка висвятили в ієромонахи з іменем Алексій.
Перші богослужіння Алексій (Кабалюк) провів у Мукачеві, де охрестив 60 дітей з Великих Лучок. Жителі цього села намагалися законним шляхом домогтися призначення Алексія (Кабалюк) своїм священиком. Для цього вони переписали на нього будинок та на сільських зборах прийняли до сільської громади. Але противники Алексія та православ'я звинуватили його в агітації проти Греко-Католицької Церкви та відправили його до мукачівської в'язниці. Тримали ж його доти, поки окружний суддя не дозволив Олексію релігійну діяльність на три дні. За цей час він освятив молитовний будинок, охрестив близько 200 дітей, повінчав 19 подружніх пар і причастив у загальній сповіді 1300 вірників. 17 червня 1912 р. співробітники поліції та прикордонної служби провели обшук в його будинку у с. Ясіня. Вони вилучили з домової церкви чашу, священицький одяг, книги та опечатали двері .
Насильство та переслідування жандармів примусило о. Алексія у 1912 р. виїхати до Росії, а потім до Північної Америки. У США він отримав парафію серед своїх земляків. Але, довідавшись про суд над православними вірниками у рідному краї, він повертається додому і добровільно з'являється на суд.
Про безпідставність звинувачення та жорстоке поводження з в'язнями багато писала львівська газета „Русское Слово": „Мадяри не мають ніякого милосердя і страшно переслідують ті слов'янські народи, котрі жиють в Угорщині. Незадовго відбудеться суд в угорському місті Дебречин. За що властиво будуть судити руських людей, никто не знає. Певно за те, що вони не відреклися від своєї народності, віри і церкви і були руськими патріотами. Жертви того мадярського суда будуть новою окрасою геройського подвигу руського народу".
На лаві підсудних опинилося 94 особи, серед яких чоловіки і жінки віком від 17 до 64 років. Селянам висунули звинувачення в тому, що вони шляхом поширення православ'я хотіли відірвати частину угорської держави і приєднати її до Росії; що вони вели агітацію проти греко-католицького духовенства, церкви, угорського народу і законів. Згідно з угорським законом 1868 р., громадяни держави могли вільно переходити з одного віросповідання в інше, дотримуючись визначених формальностей. Таким чином, переслідування за зміну релігії не могло бути злочином.
Серед речових доказів, за допомогою яких прокурор намагався довести антидержавну діяльність підсудних, були картини, на яких зображалися афонські та київські монастирі, ікони, богослужбові книги, видані в Києві, Одесі, Москві.
У акті звинувачення прокурор торкнувся історії православного руху в Східній Угорщині. Він стверджував, що перші спалахи руху були помічені у с. Великі Лучки близько Мукачева та у с. Іза близько Хуста. Православна агітація поширилися зі включенням до неї Алексія (Кабалюка). Безглуздість звинувачення показують явні прорахунки прокурора, зокрема, він вказував, що православні вірники хотіли перейти під владу „київського патріарха", якого, як відомо, не існувало.
Після завершення виступу прокурора суд перейшов до допиту обвинувачених. Судове слухання велося на угорською мовою, якою володіло лише декілька затриманих. Адвокати постійно звертали увагу на те, що перекладачі неправильно тлумачать висловлювання підсудних та свідків. Більшість ув'язнених відкидали протидержавну агітацію, вони твердили про її суто релігійний характер. Згодом судова справа дійшла і до нашого сподвижника Алексія. На суді він детально розповів свою біографію, наголосивши, що вів серед населення лише місійну роботу і не переслідував політичної мети.
Не маючи достатньої кількості доказів, прокурор звільнив з-під варти більшість заарештованих, знявши з них усі звинувачення.
Незважаючи на всі зусилля захисту й протести світової громадськості, угорська влада 3 березня 1914 р. винесла ганебний вирок: 32 чоловік було засуджено до різних строків ув'язнення і сплати великого грошового штрафу. Ієромонах Алексій (Кабалюк) був засуджений до 4 років і 6 місяців в'язниці і 100 крон штрафу . Покарання відбував у Дебрецені та Мараморош-Сиготі.
Після звільнення у 1920 р. о. Алексій заснував чоловічий монастир в селі Іза, де у 1921 р. його обрали настоятелем. 18 серпня 1921 р. він освятив збудовану для чернецтва церкву Святого Миколая. У 1923 р. підвищений до сану архімандрита. У 1924 р. брав активну участь у будівництві жіночого монастиря в с. Липча.
Не забував о. Алексій і про рідне село. Незважаючи на протести греко-католицького єпископа, 29 травня 1923 р. о. Алексій (Кабалюк) у супроводі 3 ченців таки відвідав Ясіня. Він відправив службу на могилі матері та відвідав збори в будинку Юрія Кабалюка, де було засновано православну громаду.
У 1925 р. архімандрита Алексія було призначено головою Духовної Консисторії – органу духовного управління і суду при єпархіальному архієреї. Він добровільно відмовився від посади настоятеля монастиря і переселився в м. Хуст, де утворилася велика православна громада. 7 квітня 1927 р. він освятив закладку першого каменя у фундамент майбутньої церкви, будівництво якої закінчилося вже через рік.
15 жовтня 1930 р. православна делегація на чолі з о. Алексієм взяла участь у роботі Собору Сербської православної церкви. У 1932 р. керуючий православною єпархією Йосиф (Цвієвич) для організації монастирського життя в с. Домбоки направив туди о. Алексія. Тут о. Алексій прагне відкрити жіночий монастир. Архімандрит Алексій організує пожертвування в багатих парафіях, відає багато власних коштів для будівництва монастиря і сам керує його будівництвом.
26-27 листопада 1944 р. архімандрит Алексій (Кабалюк) брав участь у роботі Першого з'їзду Народних Комітетів, що проходив у Мукачеві, його було обрано делегатом від м. Хуст. 7 грудня 1944 р. побував у складі православної делегації в Москві з проханням про перехід Мукачівсько-Пряшівської єпархії під юрисдикцію Московського патріархату.
Попри всі пережиті великі страждання і переслідування, архімандрит Алексій з Божою поміччю дожив до 70-річного віку.
Незадовго до смерті, 9 листопада 1947 р., він прийняв велику схиму і 19 листопада (2 грудня) 1947р. мирно відійшов до Господа в Домбоцькому Свято-Успенському жіночому монастирі, благодійником якого він був. Звідти його було перевезено до Свято- Миколаївського монастиря в с. Іза, де 22 листопада (5 грудня) поховано на братському цвинтарі поблизу обителі.
Православні закарпатці не забувають свого праведного земляка. Труди схиархімандрита Алексія (Кабалюка) в народі проголошені апостольськими, а його самого з любов'ю іменують Апостолом Закарпаття. Шанують його не тільки закарпатці, але й православні русини-українці Словаччини, Румунії та Америки. Стежинка до могили великого сповідника Православ'я ніколи не заростала, місцеві селяни та паломники йдуть до останків отця Алексія для молитви, прохаючи його заступництва перед Богом.
У 1997 р. закарпатський люд відзначав 120-річчя від дня народження та 50-річчя з дня упокоєння схиархімандрита Алексія.
12 березня 1999 року, в п'ятницю другої седмиці Великого Посту, були знайдені мощі схиархімандрита Алексія, які нині почивають у Свято-Миколаївському чоловічому монастирі с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну.
Уже в день знайдення мощей преподобного Алексія Господь явив через них Свою благодатну поміч. Житель с.Приборжавське Іршавського району на ім'я Сергій, в якого на шиї довгий час були пухлини, лікування яких не давало ніякого результату, в день знайдення мощей молився преподобному про зцілення. Зі щирою вірою він доторкнувся до мощей святого. Через три дні пухлини на шиї зникли.
Улітку 2000 р. до Свято-Миколаївського монастиря приїхала жінка з м. Виноградова. Під час богослужіння, ставши біля мощей преподобного Алексія, вона щиро молилася і плакала. Після служби жінка розповіла братії свою історію. Не так давно їй зробили операцію, після якої вона почала відчувати сильний біль у хребті, через що не могла ходити. У сні вона неодноразово бачила невідомого ченця, який казав, що їй необхідно поїхати у Свято-Миколаївський монастир на молитву. Коли рідні привезли її в монастир і біля мощей вона побачила фотографію схиархімандрита Алексія, то зразу ж впізнала в ньому ченця, що являвся їй вві сні. Через два тижні, відчувши, що хвороба залишила її і біль припинився, вона знову, вже без допомоги інших, приїхала до монастиря, щоб подякувати Богові і Його угоднику за отримане зцілення.
Жительці смт. Міжгір'я Марфі лікарі через хворобу пальця руки призначили операцію. Не бажаючи її робити, вона поклала всю надію на Бога-Цілителя душ і тілес. Приїхавши в монастир, жінка помолилася преподобному, священик помазав палець єлеєм від святих мощей, і вона з надією в серці поїхала додому та остаточно відмовилась від операції.
Через деякий час вона приїхала в монастир, щоб принести щиру подяку преподобному за чудо зцілення від тяжкої хвороби.
У травні 2001р. з м.Ужгорода до монастиря батьки привезли семирічну Ірину, у якої були збільшені лімфовузли на шиї. Через декілька днів дівчинці збиралися робити операцію. Помолившись перед мощами преподобного Алексія, батьки та їхня донька з вірою в серці приложилися до них. Прийшовши через два дні на оперцію, лікарі були здивовані тим, що на шиї Ірини не залишилося і сліду хвороби, що свідчило про молитовне заступництво та благодатну поміч угодника Божого.
Ці та інші свідоцтва благодатної допомоги через молитовне заступництво преподобного Алексія свідчать про те, що Господь ніколи не залишає Своїх вірних.
В обителі зберігається чимало свідоцтв про зцілення від недуги пияцтва після молитов до преподобного Алексія.
21 жовтня 2001 р. його було канонізовано як святого Української Православної Церкви під іменем преподобного Алексія Карпатського (Карпаторуського) сповідника. Мощі сповідника перебувають у Свято-Миколаївському монастирі в с.Іза-Карпутлаш Хустського району. При монастирі будується храм в ім'я преподобного Алексія, в Ужгороді на стіні кафедрального собору в ім'я св. Кирила та Мефодія встановлено меморіальну дошку.
