В обласній філармонії відбулося відкриття 60-го ювілейного концертного сезону, а в ляльковому театрі – прем’єра першої закарпатської повнометражної кінострічкиx0dx0a
15 вересня велика зала Закарпатської філармонії наливалася звуками народних пісень, здригалася від запальних танців, вибухала гучними оплесками захопленого глядача. Вільних місць майже не було, а присутні насолоджувалися з чудових творів у виконанні найкращих хорових і танцювальних колективів краю. «Шовкову косицю», «Дівчино прощай», «Іванкову матір» почули в інтерпретації Закарпатського народного хору під керівництвом заслуженого працівника культури України Н.Петій-Потапчук; «Гей піду я в ті зелені гори» — ансамблю «Гармонія», яким керує народний артист України П.Матій; в’язанку угорських народних пісень — камерно-інструментального ансамблю «Угорські мелодії» (керівник О. Короленко).
Свою майстерність демонстрували камерний (керівник В.Юрош), симфонічний (диригент В.Свалявчик) та духовий (диригент В.Співак) оркестри.
Відкриття віщує вдалий сезон, адже сповнене позитиву, щирості. Та все ж із глибин свідомості виринає щипуче питання «Чому?». При якісному звучанні, живому виконанні ця музика — справді вічна, душевна — знаходить свого слухача… Їх мало. Людей, що цінують дійсно вартісне, котрі вміють відрізняти, де є справжнє, а де фальш. Відтак за інерцією цих думок, поринаєш у роздуми про виховання майбутнього покоління, що виростає на неякісній музиці, візуальному обмані, синтетичному самозабутті, підлості й лицемірстві.
Наслідками такого “виховання” є те, що в обласному наркодиспансері з року в рік опиняється дедалі більше молодих людей. А тих, хто поза статистичними шкалами й відсотковими пропорціями, — ушестеро більше. Саме проблему наркоманії порушив у своїй режисерській праці 19-річний актор Володимир Ладижець-молодший. «Право на життя» (так назвали картину) — це перший на теренах області повнометражний фільм тривалістю близько півтори години. Її вітали у Словаччині, схвальні відгуки «Право» здобуло в Києві й Харкові. Ужгородський глядач побачив стрічку у вдосконаленому кінцевому варіанті. Паралельно з прем’єрним показом у театрі відбувалася виставка творчих робіт сестри режисера Ольги Ладижець та фотовиставка «Життя Ужгорода». І все б добре, коли не.... Чогось бракувало чи, навпаки, — було забагато. Бракувало різноманітності, звичної для виплеканих на голлівудських «шедеврах», кількох сюжетних ліній, які б зробили фільм цікавішим. Забагато було неприродності. Якоюсь перекривленою здалася гра акторів. Накурені, обнюхані, вони спілкувалися з Богом і просили в нього допомоги. Саме після чергової дози герої наверталися на думки про сенс буття. Одним із наркоманів був син депутата, в котрого «всьо путьом», а на хибну стежку він став через «нещасне» дитинство та брак батьківської любові.
Демонстрували фільм у відомому місцевому нічному клубі «Каштан», куди й подалися всі охочі відсвяткувати прем’єру. Музика підібрали дуже гарно, а після прочитання титрів, що закінчуються рядком «Зупинимо наркоманію, поки вона не зупинила нас!», складається враження, що над музичним супроводом працювали найдовше й найсумлінніше, а всю стрічку творили протягом веселої доби. Шкода, що тексти героїв непродумані. Бо ідея – актуальна, її потрібно доносити до глядача. Утім першим бути завжди важко. Сподіваємося, що робота, яку започаткував Володимир не буде марною, а стане двигуном дальшого розвитку, процвітання якісного закарпатського, а відтак і українського кіно.
Масова культура… Я за, коли вона якісна, коли несе чисті пріоритети й пропагує принципи людини як наймудрішої з істот. Ми можемо оточувати себе красою. Ми можемо навчитися бути людьми.
Катя ГРЕЩИШИН
«Старий Замок «Паланок»
