Що не кажи, а чарівний і неповторний цей верховинський край. Вабить він зір мальовничими куточками, а ще насолоджує душу тим, що в глибинці міцно тримається дух предків. Ніде, лиш тут побачиш село, що біліє гунями, біля срібних водоспадів скриплять млини, на повну силу працюють валила — такі собі мудрі дідівські пральні машини. До всього зачуєш, як з верха на верх зазивно забринить протяжний голос трембіти.
Цей народний музичний інструмент, що нагадує довгу дерев'яну трубу, для 71-річного Федора Тарахонича з Репинного став нерозлучним супутником ще з дітвацьких літ.
— Федору Васильовичу, любо співається: " У трембітоньку заграю, загуду, з своїм милим рідним краєм розмову поведу..." А чи кожному під силу трембітання?
— Нелегке це діло. Треба мати силу. Та й того мало. Плечисті хлопці не раз хвацько хапають від мене трембіту і до посиніння дують, викликаючи лиш сміх, бо звуки — ніщо інше як рикання. І вівчарі нині не беруть трембіти в полонини, бо не знають трембітати.
— Та в чому тоді загадка трембітання, якщо не секрет?
— В мелодії. З цього приводу розкажу правдиву притчу, що сталася у наших синіх горах. Давним-давно. Якось у хащі злодії напали на отару і заяли вівці, а вівчаря прив'язали до бука. Вівчар попросив останньої волі. Каже: "Дайте мені ту ворінку, що лежить біля колиби". То була трембіта. Нею заграв таку мелодію: "Татуню, татуню, бери на себе гуню та й тоту тайстринку, що висить на клинку, татари від ня вівці забрали, а мене молодого до бука прив'язали". Сумна вістка долетіла до села. Всі люди кинулися у гори на поміч і врятували вівчаря та відбили свою отару...
— Значить, голос трембіти — це сигнал тривоги...
— Так-так. Коли горе — кличе в гори. Знаєте, чому в нас одне урочище називають Цапова Кичера? Колись у цьому місці теж бандюги напали на худобу і зарізали цапа. Доки його смажили, скотар встиг сумно засурмити. Допомога блискавкою наспіла. Хоч, скажу, можна і весело трембітати. Повірте, вівці добре розуміють звуки — нівроку як розпасуться за красної мелодії.
— А хто вас так файно навчив грати на цій мудрій штуці?
— Няньо Василь, який аж до смерті вівчарив. Я ще був тоді дітваком, коли мені сказав: "Вчися, бо будеш не лише легінем, а й ґаздою". Я йому дуже вдячний, бо трембіта стала мені у великій пригоді. Найперше, я із-за неї намандрувався по білому світу.
— Та якими дорогами гастролювали?
— Безліч раз путь лягав в Ужгород, Мукачево, а ще в Івано-Франківськ, Львів, Славутич, Москву, Словаччину, Чехію, Румунію, Угорщину... Лиш у Києві за 20 разів бував. Я вже старий на пам'ять, все нараз не пригадаю. Але й тепер ще мене кличуть у далекі дороги. Де не піду, там мене пізнають. Кого-кого, а мене за рукав тягнуть і просять, щоб сяк і так сфоткатися. Я не так втомлююся, коли дую, як позую.
— Відзнаки маєте?
— Грамот — хоч нашу річку Ріку ними гати. Начальство хвалить, а жона Марія вадиться: "Ліпше б ти, чоловіче, гроші до хижі приніс на хліб". Хворіє неборачка, мушу сам на обійсті ковпотити. Ми, синку, як ягідки з бабою пристигаємо.
— Чув я, що ви не лиш трембітаєте, але й чините рідкісний музичний інструмент.
— То правда. Мої трембіти є у великих містах — Києві, Москві та інде. І для челяді я много зробив. Брав за них по 30-50 рублів, а частіше ягнятко взамін якийсь вівчар принесе.
— А не поскупитися на розповідь про те, як майструється диво наших днів...
— Скупий лиш той, хто совість втратив. Я звик душу людям відкривати. Добрих два тижні треба посидіти, щоб трембіту зробити. Робиться вона з смереки, яку колють навпіл. Тоді спеціальним різцем дві половинки довбають. Чим глибше, тим вони легші. Потім їх треба файно, з місяць, на сонцю просушити, щоб звуки мелодійно вимовлялися. З'єднуються половинки якісно просушеними обручками з молодого ясеня. А пищик із бознику. Він серце велике має, та й не колеться. Із цієї рослини відмінні й дудочки. (67-річна дружина Марія з ліжка підказує: "І ціпки для кросен".).
— Смерек у нас повно, а трембіт мало...
— Із любої не зробиш трембіту. Треба ногам добре дати знати, щоб найти підходящу. Найперше — скалисту, щоб була колючою, в яку грім вдарив. Та одна обов'язкова вимога — аби без жодного сучка.
— Стандарт щодо розміру панує для трембіти?
— Чим довша — тим має більший звук. Як правило, довжина сягає від 2,70 до 3 метрів.
— Нещодавно на районному святі молоді в Келечині помітив, як ви перед виступом полоскали трембіту в потіку...
— Це для того, щоб голос мала. Якщо трембіта суха, то пуста, як бочка. А ліпше її мочити у жентиці, як колись робили вівчарі.
— А чому у вас часто настрій міняться за нашої розмови.
— Радісно мені стало на душі, що зайшли в гості і повели розмову про трембіту. А жаль впадається із-за того, що потомки забувають за дідів-прадідів. Онука Федю навчив грати на гуслях, які теж сам зробив. Але чим вищим він стає, тим у нього меншає апетит до старовинних мелодій. Правда, недавно мене обрадувала наша сільська вчителька. Приходила із запрошенням до школи, щоб я затрембітав перед учнями.
— А куди це ви збираєтеся під вечір?
— Маю у лісі рибник. Він нині як музей, бо в річках струмом винищили всю рибину. Йду сокотити, щоб хтось хлорки не висипав у воду. Світ тепер всякий: у кого в серці — добро, а в кого на душі — зло.
— Наостанок: заспівайте вівчарську пісню, будь ласка!
Федір Васильович, наче цього чекав, далеко не старечим голосом затягнув: "Та нажену вівці попасти у зворину, а сам піду погуляти на єдну годину".
Дружина дорікнула: "Дивись, Федоре, щоб пішов на рибник, а не десь инде..."
2001 р.
