Днями оголосили імена лауреатів Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт "Я - журналіст", який проходив під гаслом "Нація переможців: розповідаю світові про перемоги українців".
Участь у конкурсі взяли 7 вихованців гуртка «Юні журналісти» при Мукачівському центрі дитячої та юнацької творчості. Робота юної журналістки з Мукачева Вікторії Каганець "Чекати так важко" стала одною з кращих робіт конкурсу.
Тож пропонуємо до вашої уваги статтю юної журналістки.
ЧЕКАТИ ТАК ВАЖКО!
Скориставшись тим, що звільнилося трохи часу, вирішила забігти до тітоньки ( вірніше, подруги, бо різниця у віці в нас зовсім невелика). Яна саме розмовляла по телефону і лише махнула рукою: «Проходь, сідай!» По тому, як світилися її очі, я зрозуміла, що розмовляє з чоловіком. Трішки дивно, адже зовсім недавно була такою ж, як я – безтурботною і веселою. Та кілька місяців тому Яна ошелешила мене новиною: «Готуйся, будеш свідком, виходжу заміж!» Звичайно, про її таємне кохання я знала. Спочатку про знайомство в мережі Яна розповідала, жартуючи, та все частіше я бачила її замисленою. А потім познайомила мене з хлопцем, який приїхав з іншої області, щоб нарешті зустрітись з дівчиною.
Коли почалася війна, Богдан пішов у військкомат. Яна дуже хвилювалася, але юнак сказав, що не буде ховатися за чиїсь спини, а кохану попросив: «Чекай! Я повернусь за тобою!» Напевне, тільки подушка і я знаємо скільки сліз було пролито, коли не було повідомлень, скільки разів тітонька обнімала мене і кружляла по хаті, щасливо повторюючи: « В нього все добре!»
А потім було весілля! Симпатичний юнак у військовому строї і чарівна наречена у білосніжному платті, не зводячи одне з одного щасливого погляду, кружляли у танці… Тихцем витирала сльози хресна Богдана ( сталося так, що саме вона замінила йому маму). Суворо хмурив брови батько нареченої, настоював, що треба почекати закінчення війни, але хіба можна чекати, коли кохаєш?! Швидко промайнули кілька днів відпустки, яку надало юнакові командування для весілля. Коли проводжали юнака на фронт, ридали всі, а що вже казати про Яну…
Коли приходжу до тітоньки в гості, то по виразу обличчя одразу розумію, чи телефонував чоловік, чи вістей довго не було. Вона зараз дуже емоційно нестабільна, чекає дитинку. От і зараз, поклавши руку на підрослий животик, розповідає по телефону Богданові про те, як немовля стукає ніжкою, мовляв, передає татусеві привіт. Та видно Богданові час прощатись, адже на фронті за щастя, коли випадає кілька хвилин тиші і є можливість зв’язатися з рідними.
- Цілую, обнімаю, люблю!!! Ще кілька хвилин дівчина сидить замріявшись, а потім починає розповідати останні новини з фронту.
Богдан – штурмовик, воює у так званій «гарячій» точці. Розповідає, що хоч добре освоїв кулемет, доводилось, залежно від обставин, стріляти з різних видів зброї , була й така, що більша його зросту.
- Не можу собі уявити, як вони там, бідні хлопці, у земляних окопах, в мороз, - скаржиться Яна і починає схлипувати. А потім кличе мене до сусідки, якій час від часу замовляє теплі в’язані шкарпетки для чоловіка і його друзів . Ми тепер всією родиною намагаємося підтримати нового родича. Збираємо посилки з теплим одягом, ліками, грілками, чимось смачненьким, адже там, на фронті, вони, наші мужні хлопці, захищають нас усіх від підлого підступного ворога, якому хочеться, щоб Україна стала на коліна.
Сусідка віддала тітоньці кілька пар теплих вовняних шкарпеток і мацюпусінькі пінетки: « Твоєму маленькому!» . – Ой, дякую, дякую, зараз сфотографую і вишлю фото Богданчику, його найбільше тішить, коли розповідаю про дитинку!- радіє Яна.
А потім ми збирали чергову посилку, Яна писала список ліків, які потрібно докупити: від нежитю, щось для шлунка, від головного болю, а ще Богдан просив для друга мазь, щоб захистити руки від обмороження…
- Важко тобі, - запитую,- вагітність, чоловік далеко?..
- Ти ж знаєш, нема такої хвилини, що я б не думала про нього, не згадувала, але знаю, що він не зміг би в цей час бути тут, поруч, він вважає, що кожен, хто може тримати в руках зброю, має бити ворога. Ми жили мирно, росли, вчилися, такого ж мирного неба Богданчик хоче для нашого маленького. А я молюся за нього і чекаю. Коли довго нема дзвінка, дуже переживаю. Богдан знає про це і, щоб не хвилювалась, але не має можливості на щось більше, посилає мені смайлики настрою. Я тоді знаю, чи йому важко чи скучає, чи сумує, чи сталося щось хороше.
У розмовах швидко промайнув час, кілька посилок готові до відправки, швиденько пишу привіт і побажання від себе, а подумки тримаю кулачки: «Лиш би все було добре! Хай закінчиться ця клята війна, хай повернуться з перемогою всі наші герої до своїх дружин, діток, до своїх батьків, коханих, хай буде мир!!!»
