Нещодавно побачило світ цікаве видання – «Моє рідне село». Це про 620-річне Бороняво, що на Хустщині (перша письмова згадка села датується 1389 роком). Автор – колишній педагог, уродженець цього мальовничого куточка, 78-річний ужгородець Степан Лемко.
Бороняво: колоритна назва, чи не так? Різні існують версії, як вона виникла. Одна – що від слова «боронити», друга – що від першого поселенця на прізвище Боронявин, третя – що там жив-був чоловік, котрий виготовляв і продавав борони.
270-сторінкова книга містить три розділи. У першому подані хроніки села та ігуменів давнього унікального василіян¬ського монастиря, його майже 300-літню історію, прізвища тих односельчан, які загинули в Другій світовій війні, зворушливі спогади про дитинство, а також біографії близько 40 видатних боронявців. У другому розділі – поезії, присвячені рідним, близьким, друзям, натомість у третьому – публіцистичні твори. Як слушно зауважує в післямові кандидат педагогічних наук Марія Томишин-Кухта, книга не претендує на високий науковий чи художній статус, але водночас має важливе пізнавальне й виховне значення. Аксіома: любов до великої батьківщини завжди починається з любові до малої.
За два останні десятиліття в Закарпатті вийшло немало аналогічних видань. Приміром, «Хуст над Тисою» І. Губаля, «Нижнє Селище: земля і люди» О. Довганича і М. Пригари, «Ромочевиця» М.Алмаші, «Перечин» Й.Ганича, Ю.Кула, Ю.Шейка, «Нарис історії села Дубрівка Ужгородського району» М. Гурзана, «Селище Буштино» Д.Копинця, «Великі Лучки» Ф.Рубіша та В.Рубіш-Чучвар, «Сторожниця» М.Токаря, «Велятино» Т.Висіцької, «Солочин» ¬Ф.Кулі та В.Кулі, «Дубриничі» Ю.Шейка, Й.Ганича, В.Маца, «Тур’ї-Ремети» Ю.Кула, «Новоселиця» М.Рейпаші, «Бобовище» Д.Болдижара та ін. «Моє рідне село» Степана Лемка зайняло своє особливе місце в цьому благородному ряді.
