Столичні цигани з Троєщини мріють про будиночок у Закарпатті (ФОТО)

Їх життєвий уклад з давніх часів змінився хіба що зовні: кожен циган тепер ходить з мобільним телефоном та одягається на ринку. Кореспондент «Газети по-київськи» відвідав циганський табір, що вже кілька років стоїть на Воскресенських дачах, і подивився на спосіб життя сучасних київських ромів. Поселення циган знаходиться недалеко від зупинки міської електрички, поруч з залізничним насипом «Троєщина». Першою людиною, якого я там зустрів, була бородата тучна жінка з м'язистими руками. Представилася вона Терезою Василівною. Спочатку поставилася до мене насторожено, але після хвилинної бесіди пом'якшилася і запросила в громаду. Назустріч вибігла юрба замурзаних дітей, які з цікавістю розглядають непроханого гостя. Відразу згадалися картинки зі сторінок «Вокруг света» і каналу «National Geographic». Я почав розмову, відчуваючи себе першовідкривачем раніше невідомого племені, а жителям табору пояснив, що цікавлюся етнотрадиціями. - Ви думаєте, ми якісь особливі? - Каже Тереза з сильним «західняцьким» акцентом. - У нас точно такі ж традиції, як і у вас. І циганської мови я не розумію. Народилася і виросла в Україні. Просто за те нас називають циганами, що біднота. Але інша жінка знаходить відмінність: - Наші дівчата до тих пір, поки заміж не вийдуть, ні з ким не гуляють і по барах не ходять - хіба що з чоловіками. З старого дерев'яного будиночка, те саме що тим, що небагаті українські дачники ставлять на своїх ділянках, до нас вийшов молодий циган Віталі Гоуді з дружиною - вагітної, місяці на дев'ятому. - Правду кажуть, - розповідає Віталі. - Мені совість не дозволяла до весілля до неї торкатися. Через три місяці з початку зустрічей я зі своєю сім'єю пішов у буду (так вони називають свої дерев'яні тимчасові будівлі. - Авт.) Нареченої. Я сказав, що люблю її. Її батьки нас благословили. Потім тиждень гуляли всім табором. З тих пір живемо разом в цивільному шлюбі. Він згадує, як дарував тещі білі троянди за те, що вберегла честь дочки. А після шлюбної ночі на загальний огляд виносили простирадло - щоб увесь табір переконався, що наречена була незайманою. І те, і інше вважається загальним циганським звичаєм. Зараз дружина Віта Гоуді раз на тиждень відвідує районну поліклініку. Подружжя розповідають, що, як тільки отримають гроші на дитину, куплять будиночок на Закарпатті. Кажуть: «Хоча б дітям забезпечимо нормальне життя». Ще в дев'яностих роках ці цигани бродили по всій Україні у пошуках місця, де можна було б стати. Багато ромів з жахом згадують ті часи - адже кочувати насправді не хотів ніхто з них. На Воскресенці табір стоїть вже три роки. До цього цигани жили під Московським мостом, але після конфліктів з пляжниками довелося звідти піти. Деякий час табір знову кочував, поки не знайшов «саме те»: зелений район, поруч багато споруджуваних дач, де можна підробити, залізна дорога, на якій можна з'їздити за товаром, щоб перепродати її ж пасажирам. Неподалік озеро Райдужне, де можна викупатися. Правда, для початку циганам довелося потрудитися. На місці, де тепер табір, ще три роки тому був смітник. Своїми силами люди зібрали все сміття і вивезли його на спецполігон. Знадобилося чотири вантажівки! Ще цигани за свої гроші вирили тут колодязь, скинувшись по 20-50 грн. з людини - а в таборі мешканців близько ста. - Спочатку в нас було навіть електрика - підключилися до лінії електропередачі. Але після короткого замикання згорів весь табір, і з тих пір «Київенерго» не дозволяє підключати світло - мовляв, до времянки не положено. Так і живемо при свічках. А так і телевізор був би, і холодильник. До пожежі навіть церковця в наметі була - ходили туди молитися, - згадує Віталі Гоуді. Але і після цього біда не обійшла стороною циган. Буквально вранці того ж дня, коли я навідався у табір, у них сталася пожежа - від свічки загорівся будинок. Мати встигла вивести на вулицю тільки чотирьох дітей, п'ятий згорів заживо. Від горя жінка ледь не втратила розуму, і зараз лежить у психіатричній лікарні. Мені запропонували покласти до місця трагедії квіти - білі троянди, ті самі, якими ще вчора торгували на станції. Замість траурних вінків у циганів прийняті букети. Далі по табору мене повів циган Олександр. Він люб'язно запросив мене у свій дім - врем'янку 2х2 м, збиті з дощок. - Те авес бахтало, - каже він - один з небагатьох тут, знають рідну мову, - Ласкаво просимо! Усередині стіни оббиті килимом і лінолеумом. Взимку утеплюють ще пінопластом і ставлять «буржуйку». Біля неї призначають чергового, щоб постійно підтримував вогонь. Оздоблення будинку найпростіше - три лежака, встелені старими покривалами, маленька тумбочка і шафа-пенал. Його родині віддали господарі будинку, де роми робили євроремонт. До речі, сусіди нерідко підкликають циган, коли збираються щось викинути - може табору згодиться. На стіні - ікона. Що цікаво, у циганів лики святих - навіть на заставках мобільних телефонів. А для рингтона часто обирають «циганську польку». Довго всередині приміщення всидіти важко - мухи кусаються. Тому йдемо на кухню - окремий будиночок на кілька родин. Всередині сидить чоловік вісім. Маленька дівчинка черпає алюмінієвої ложкою юшку з вермішелі «Мівіна». Решта їдять червоний-червоний кавун, охолоджений в колодязній воді. Поруч з кухнею димить пічка - на ній і готують обід: ратуту (яєчню), борщі, голубці, смажать картоплю. Розмова зайшла про про циганську республіку, яку нібито хотіли створити за рахунок частини Західної України та Молдови. - Цигани, у яких усе в житті добре, туди не поїдуть, а рвонуть авантюристи, безграмотні і жебраки. І що це вийде за країна?! - Запитує Тереза Василівна. А от Олександр вважає, що з молдавськими циганами-Котляра життя стане кращим. - У них є барон, він вибиває для своїх людей землі, посібник. А ми самі по собі виживаємо, - обурюється він. - Та ти й місяця не пробув би там! - наставляє Олександра Тереза. - У нас свобода, а там знаєш як? Спробував би ти при мені закурити або на людях поцілувати свою жоною. Або вийшла б вона на люди у своїх шортиках - заклювали б! Так що не треба ля-ля, сиди собі в Києві і не рипайся - насолоджуйся українською демократією! Краще я чорний хліб з водою буду їсти, ніж жити в строгості. Працюють столичні роми, де доведеться. Зазвичай обходять будинки в окрузі і пропонують мешканцям свою працю. Найчастіше це ремонт або якась будівництво. За день роботи беруть 150-200 грн. Жінки в цей час торгують квітами або ворожать довірливим киянам за гроші або золото. Коли мова заходить про пророцтва, то Терезу Василівну називають не інакше як мати Тереза. Вона спеціалізується на ворожінні по волоссю. Самі роми щиро вірять у її пророцтва. Кажуть: все, що вона бачить, - збувається. Найбідніші здають зібране на вторсировину. Так українець Іван Москаль, проміняв сумську дев'ятиповерхівку на табір своєї дружини, весь день займався тим, що обпікав мідні дроти. Але найчастіше змішані сім'ї українців і циганів живуть краще, ніж «чисті» ромовські. Приміром, дружина брата Гоуді - киянка. Від табору вони далеко не пішли, але й не приєдналися - знімають простенький будиночок по сусідству. Тільки завдяки українській жінці господар будинку погодився здати його в оренду. Розважаються цигани, як і багато киян. Одягаються в чистий одяг, куплений на Троєщинському ринку, і йдуть у місто. Хто по барах, хто - в кіно. Для «Воскресенська» ромів центром розваг став торговий центр «Перехрестя» на бул. Перова. Приміром, Віта Гоуді говорить, що чи не кожен вечір просиджує в тамтешньому інтернет-кафе: викачує музику, спілкується в чатах. Після 11 вечора плата за годину сеансу - всього 5 грн. Йому цілком по кишені. Передати привіт героям матеріалу на сторінках «Газети ...» не вдасться - більшість з них не вміють читати. Втім, про статтю дізнатися вони можуть: циганська пошта працює чудово. На прощання Тереза Василівна просила посприяти, щоб їм привезли «гуманітарку» - одяг секонд-хенд. Каже: на «магазинне» грошей не вистачає. Обізнана людина «В Україні живе шість циганських племен» Активіст циганського інформаційного руху Ліліт Мазикін: - Циган прийнято сприймати монолітно. Дізнавшись так-сяк звичаї однієї громади, часто поспішають судити по ній про всі циган в цілому: про ієрархію, звичаї, звички. Але циганське суспільство, як і будь-яке інше, схильне до соціального розшарування: на бідних і багатих, на освічених і неписьменних, на трудівників і злочинців, на православних і євангелістів. Більш того, цигани діляться не лише на соціальні групи, але і на племена і народності. В одній лише Україні живе не менше шести циганських народностей: серви (найчисленніші українські цигани, відомі своєю музикальністю і тим, що колись активно служили в козаках), руська рома («русские» цигани, 300 років тому отримали царський дозвіл проживати на території Російської імперії і займатися традиційними ремеслами: торгівлею, конярством, ворожінням, співом і танцями), влахуря (колись заробляли ковальською справою; розселені на землях Росії й України), котляри («молдавські» цигани, часто збирають металобрухт), мадяри («угорські »цигани, займаються риболовлею та полюванням) і криморя (кримські цигани-мусульмани, нащадки балканських циган, як і серви, вельми артистичні); по всьому ж світі їх понад сімдесят. У них розрізняється мова - вони хоч і розуміють один одного, особливо прості фрази, але іноді з великими труднощами, розрізняються звичаї, моду, свята, традиційні заняття. Прапор у всіх циган, проте ж, загальний: червоне колесо поверх синього і зеленого полів. Серед циган України зараз багато бідних - цигани завжди гостро реагували на суспільні процеси, як лакмусовий папірець, і соціальні потрясіння дев'яності сильно вдарили по них. Є й маргінали, і представники криміналу. Але не можна думати, що в країні живуть тільки такі роми, а всі «вершки» зібрані за кордоном. Адже в Києві діє циганський музично-драматичний театр «Романс», щороку збирає гостей зі всієї Європи один з найбільших циганських музичних фестивалів «Амала», що означає - «Друзі». Випускає переклади дитячої літератури на циганській мові директор Херсонської обласної філармонії Юрій Миколайович Іваненко з племені сервів, випускаються і дорослі циганські книги. На жаль, знайомство з цими культурними благами є ще не всім циганам країни.