24 лютого 2022 року для мільйонів українців стало днем страху, хаосу і невідомості. Але для когось – ще й моментом рішення, після якого життя вже ніколи не повернулося до попереднього стану.
Син Катерини Горбунової, історикині та вчительки з невеликого ужгородського села Коритняни, пішов добровольцем у перший день повномасштабного вторгнення. До 2026 року він служив у війську, а згодом був списаний за станом здоров’я. Сьогодні він – ветеран війни, учасник бойових дій та людина з інвалідністю 3 групи.
За її короткими фразами відчувається постійна внутрішня напруга, знайома багатьом матерям військових: ранки з карти тривог, очікування дзвінка і страх побачити погані новини.
У цій розмові – про материнство під час війни, ставлення до військових, мову, історичну пам’ять і те, як війна змінює навіть тих, хто все життя думав, що війни між Росією і Україною ніколи не буде.
Її син пішов добровольцем у перший день повномасштабного вторгнення. Жодних довгих розмов чи спроб відмовити його не було.
«Коли почалася війна, я сказала сину, що треба йти. Без зайвих слів. Він одразу пішов. Але взяли його тільки з другого разу, бо тоді були великі черги й дуже багато охочих», - згадує героїня.
Жінка каже, що повагу до військових їй прищеплювали ще з дитинства. «Мене навчали тому, що чоловік – захисник. Своєї країни, сім’ї, народу».
У перші тижні війни її життя звелося до постійного очікування.
«Я починала ранок із новин і карти тривог. Постійно переглядала, що відбувається. А коли син дзвонив, то неймовірно раділа, адже він у мене єдиний. Найстрашнішим було не знати, чи він живий. Коли він виходив на відеозв’язок і я бачила його, то трохи заспокоювалася».
На питання про підтримку суспільства вона відповідає стримано. У селі відкрили дошку пошани героїв війни і це було для неї важливо. Але загалом, каже, проживала цей досвід переважно наодинці із собою. Способом триматися для неї стала робота. Викладання історії допомагало не залишатися постійно наодинці з тривогою.
Попри страх за сина, вона говорить і про гордість.
«Я відчувала велику повагу до нього. І не підтримую тих чоловіків, які ховаються від служби. За цей час кожен міг знайти спосіб допомагати Україні. Не обов’язково воювати безпосередньо – можна бути медиком, допомагати на кухні, підносити боєприпаси», - ділиться Катерина.
Найбільше її обурює ставлення деяких людей до військових. Вона згадує випадок, свідком якого стала сама: військового відмовилися безкоштовно везти у приватному автобусі.
«Це мене дуже образило. Деякі люди забувають, завдяки кому ми тут живемо. Мене також дратують надмірні святкування під час війни. Я не проти свят чи радості. Але все має бути скромніше. Бо війна триває. І поруч є люди, які втратили рідних».
Вона проводить паралель із початком війни ще у 2014 році. Згадує, що її злило, коли під час боїв за Донецький аеропорт гинули військові, а хтось цього ніби не помічав і продовжував гуляти.
Однак найбільш особисто вона говорить про мовне питання. Її чоловік, який уже помер, був росіянином. Вона добре знала російську мову і до війни могла спокійно нею спілкуватися. Але зараз її ставлення змінилося.
«Мій чоловік, коли приїхав в Україну, російською говорити перестав. А я після початку повномасштабної війни теж більше не можу сприймати російську так, як раніше». Катерина переконана, якщо є народ – є його мова. «Я розумію, що в Україні живе багато національностей. Але державна мова –українська, і кожен має її знати. Вдома люди можуть говорити так, як звикли. Але у громадських місцях і державних установах має звучати українська».
Як історикиня, вона переконана, що незнання історії робить людей вразливими до маніпуляцій.
«Окрім збройної війни, Росія веде ще й інформаційну. І люди, які не знають історії, часто вірять у фейки». Як приклад вона наводить російські спроби привласнити історію Київської Русі. Коли росіяни називають Володимира Великого своїм князем, хоча Русь існувала задовго до появи Москви.
У сучасній війні вона бачить багато історичних паралелей. «Коли бомблять цивільних, лікарні, переслідують дронами людину на велосипеді — це винищення нації. Це нагадує депортації кримських татар, масові вивезення людей із Західної України».
Найбільше її вразило те, чого вона не очікувала побачити у XXI столітті – жорстокість. «Я ніколи не думала, що Росія наважиться напасти. Мені здавалося, що вони – такі, як ми. Але після Бучі, після вбивств і знущань над полоненими я побачила їхнє справжнє обличчя».
На початку повномасштабної війни вона відчувала значно більше єдності між людьми. Зараз, каже, суспільство поступово звикає до війни, і це змінює атмосферу. «Ми все ще об’єднані спільною метою. Але люди вже втомилися. Однак, я помічаю й інші зміни: ми стали більше пробачати одне одному і ставитися одне до одного трохи доброзичливішими».
Розмова завершилася мрією, яка сьогодні, мабуть, об’єднує мільйони українців – незалежно від віку, професії чи життєвого досвіду. «Я хочу прокинутися одного ранку і почути, що війна нарешті закінчилася». За роки війни українці навчилися жити між повітряними тривогами, новинами з фронту і короткими повідомленнями від рідних. Але навіть у цій реальності люди продовжують чекати того самого ранку – ранку без вибухів, страху і втрат. Ранку, в якому можна буде просто жити.
Яна Шкрамко, студентка журналістики УжНУ
