Але кожна своїм темпом, зі своєю задишкою, у різні напрями
Минулого тижня в читальній залі крайової універсальної бібліотеки не було, де сісти. Хай як дивно, але на вшанування Петра Мідянки з нагоди його 50-річчя прийшло трохи менше поціновувачів поетичного слова, ніж на вечір письменниць Оксани Луцишиної з Афін (увага: американських!) і Мар’яни Нейметі з Ужгорода (увага: центру Європи?).
Оригінальний творчий дует втішив нетрадиційним стартом: жінки одна одній ставили цікаві запитання, приміром: «Яке запитання ти не хотіла б нині почути?» Відома крайова журналістка Мар’яна Нейметі (насамперед журналістка, бо занадто довго, ачей понад 20 років, іде у світ її друга поетична збірка) відповіла, що про другу збірку віршів. Утім все-таки треба врешті довести, що «велике мовчання й затяжна пауза – це ознака найвищої майстерності». Щоправда, пані Мар’яна прочитала нову добірку віршів, з якої, зокрема, приємно різанули слух рядки: «Ледь встигаєш охолонути від образ, А вже не твій час». Або: «Я можу бути і можу не бути». До речі, колись Адальберт Ерделі в одному з останніх листів до дружини Магдалини написав, ніби відрубав: «Я є, тому що повинен бути». Або ж й у віртуоза Миколи Вінграновського можна надибати: «Може бути, що мене не буде...» Або ж затаскане й старе, як світ, шекспірівське – бути чи не бути? Та це так – ланцюгова реакція мимохіть і мимохідь. А обігравши слова Мар’яни Нейметі, хитромудро звисновкую: вона не має права і має неправо не випускати наступну збірку.
Натомість Оксану Луцишину особливо дратує запитання про Америку, мовляв, чи не ностальгує на чужині за Ужгородом. «Ні! Тим паче прирівнювати українство в нинішній мобільний час до географічної категорії – нонсенс», – резюмувала інтелектуалка. І, звісно, дала на поталу публіці свіжі верлібри, де щодруга метафора примушує до болю напружувати мізки. Далі засвітилася роздумами про відмирання різних мовних символів, про те, що ми звикли думати штампами, які пора руйнувати, і про якусь замкнену систему (кажу «якусь», бо щось не допетрав, правда, допетрав би, якби перед зустріччю випив бодай кухоль пивка, як то кажуть, для ривка).
Ще у своєрідному діалозі красуні наговорили одна одній компліментів. Наприклад, Оксана зауважила про нібито непомітний, легкий серпанок гумору в поезії Мар’яни, а Мар’яна вловила, що вже існує міф про шалену енергетику творчості Оксани. «Я не знаю, скільки в жінки повинно бути чоловіків – один, жодного чи багато. Але улюблених письменників має бути багато», – дотепна і влучна думка Мар’яни Нейметі викликала пожвавлення в залі.
Далі жінки чи то прикапчали, чи то запросили до своєї розмови й присутніх. Ті ж сміялися від водограю гумористично-філософічних афоризмів Мирослава Дочинця про творчість своїх колег – винуватиць заходу, а також Василя Густі, Дмитра Кешелі, Тетяни Ліхтей, Івана Петровція, Петра Ходанича, Вікторії Андрусів. А Михайлу Рошка турбувало, що поєднує Оксану Луцишину й Мар’яну Нейметі, адже, на перший погляд, цей дует – несподіваний, мовити б, штучний. Виявилося, що одного разу Оксана Луцишина навідала свою подругу в редакції. «Оксаночко, біжу на прес-конференцію», – сказала Мар’яна. «Тоді біжимо разом», – відреагувала «американка». І ось так разом поетки заодно прибігли й у бібліотеку. Отже, якщо є Той, що греблю рве, то чому б не бути Тими, що біжать разом?! Хай і кожна своїм темпом, зі своєю задишкою, хай і в різні напрямки...
Літературознавець Олександра Ігнатович пригадала університетську літстудію ім. Юрія Гойди, якою керував Василь Поп, прощін най буде, і яка частково вплинула на Мар’яну Нейметі стати бранкою художнього й друкованого слова. Автора цих рядків свербіло знати з перших уст, чи то правда, що в збірку оповідань Оксани Луцишиної «Не червоніючи» (назва, до речі, розкішна) потрапили окремі родинні секрети, за які дочка дістала на горіхи від рідних; до того ж наважився докинути, що її проза хоч і густа, високого польоту, зате загалом нуднувата. Що так звані секрети – це справжнісінькі фіґня, туфта, чутки і не більше, я довідався і від пані Оксани, і від її присутніх у залі батьків, і від письменника з професорською бородою Сергія Федаки. А так звану нуднуватість чарівна й фігуральна жінка тактовно оминула. І правильно зробила, бо після вечора на мене так «наїхали» три журналістки, мовляв, я ні бельмеса не тямлю в жіночій психології, змусивши мене заднім числом аж налякатися своїх слів. «Шановні, треба було встати й заперечити мені, приміром, як Василь Кузан, котрий наголосив, що прозу Луцишиної слід розкодовувати», – ледве відстрілявся.
На фуршеті ж від батька Петра Кішка дізнався, що в Оксани феноменальна пам’ять, із лабіринтів якої інколи таке виходить, що всі рідні й близькі просто дивуються. Але з відстані часу я ні на йоту не жалкую за сказаним, бо, як виявилося, багатьох книга заінтригувала саме такою різкуватою оцінкою: уже кілька дам шукають «Не червоніючи» в знайомих, у бібліотеці.
А ексцентричний літератор Василь Зубач в своєму стилі мене пришпилив наступного дня на набережній Незалежності: «Це в тебе називається «покритикував»?! Якби ти приніс на вечір збірку авторки і кинув її спересердя (збірку чи авторку? – М.М.) в неї з криком, що так слабо писати не можна, – оце вчинок, оце круто!» Ідея, звісно, цікава, намотаю на вус, але занадто зухвала – не для мого характеру. Маю на увазі «вообще», на перспективу, а не конкретно милу й розумну Оксану Луцишину. Ґуд бай!
Михайло МЕЙСАРОШ
