Його назвали криком душі, бо мистецтво, яким квасівчани одвіку заробляли на життя, зараз занепало вкрай: наймолодшій ткалі пішов уже сьомий десяток, а передати секрети ткацтва нікому. Василина Батурчак жартує: витканих нею ліжників вистачить, аби застелити дорогу до Києва і назад. Візерунок кожного неповторний, і дістався у спадок іще від прапрабабусь. Колись умінням ділилася з десятками майстринь із ткацького цеху. Нині, десятирічна онука – єдина учениця.

Кращий вівчар на селі Михайло Молдовчак теж нарікає: раніше випасав до тисячі овець, зараз - утричі менше. Збуту вовни немає, тож сини більше не ходять з ним на полонину, а перебиваються заробітками. Ватра - єдине, що вівчарям вдається берегти. Величезну фестивальну ватру поділили на кілька десятків маленьких: на кожній щось шкварчало, булькало і пахло так, що паморочилась голова.

На голодний шлунок гарного ліжника не зітчеш, кажуть квасівські майстрині. Та й відпочивати на барвистому ліжникові краще, коли ситий. То ж на фестивалі не забували щедро частувати гостей надзвичайно смачними закарпатськими наїдками. Зі смаженим баранчиком та баношем конкурував шашлик за рецептами афганських чабанів. Над ним чаклував біженець початку дев’яностих, а нині майже український громадянин Фарук.

Іноземці, а їх було чимало, у всьому знаходили щось рідне. Наприклад, подружжя Огава з далекої Японії в захваті від самурайських бандан. А ще у селі мріють про школу ліжникарства, щоб відродити ремесло і повернути додому хоча б частину своїх заробітчан.