Ця історія бере свій початок із 1915 року, коли у волзькому Саратові опинився військовополонений солдат австро-угорської армії чех Вацлав Матула. Одного дня його разом з іншими полоненими вивели на базарну площу, пропонуючи місцевим мешканцям взяти їх на безплатні роботи. Вацлав потрапив до купця Ітяксова, де скоро оженився з його донькою, взявши далі від гріха прізвище дружини. Ім’я Вацлав теж довелося замінити на більш звичне – Василь. У Ітяксових було четверо дітей, та найбільш на батька був
Народився Петро Ітяксов 1922 року. У ранньому віці він почав малювати, і першою його художньою школою була ізостудія Палацу піонерів міста Енгельса – столиці тодішньої Автономної республіки німців Поволжя. Пізніше, вже працюючи в авіамайстерні, юнак мріяв вступити до Саратовського художнього училища, але батько був проти. Та одного разу, коли у Ітяксових удома якраз був учитель малювання з ізостудії, по увімкненому радіоприймачеві передали, що у Москві на виставці дитячого малюнка є хороша робота Петі Ітяксова. Тут батько здався. Петро вступив в училище на відділення живопису, та довчитися не встиг – почалася війна.
Спочатку Петро отримав припис прибути на службу до Чехословацького корпусу полковника Людвіга Свободи, що формувався в Бузулуку, однак потім його викликали до генштабу, де спитали, чи він знає чеську мову. Він відповів, що погано, але перекладачка, трохи з ним поспілкувавшись, дала йому прочитати чеський текст. Як читав, сподобалось. Окрім цього, Петро знав ще й німецьку (жили ж бо поміж німцями, та й батько знав мову ще з Австрії). Так Петро опинився у групі розвідників «Клим», яку закинули до глибокого німецького тилу – у протекторат Богемія, для контролю переміщень німецьких військових частин. За легендою, Петро Ітяксов був чехом із Підкарпатської Русі. Цим він пояснював дивні для вуха архаїчні нотки у своєму акценті. В складі групи було п’ятеро розвідників, причому кожен з них володів якоюсь мовою Підкарпаття. Групу закинули на парашутах у ліс, де вони певний час жили, поки надибали на хату лісника, зять якого запросив їх до себе.
Ітяксов пригадував, що найбільше йому хотілося дізнатися що-небудь про рідних свого батька в Чехії, та розвідникові це було суворо заборонено, і зі своєю чеською родиною він зустрівся набагато пізніше, вже після батькової смерті – у 1959 році.
Після демобілізації П.Ітяксова запрошували на навчання до розвідувального відділу в Москві, та він відмовився, сказавши, що у мирний час він – художник. Працював учителем малювання в Станіславській (тепер – Івано-Франківська) області, потім поїхав до Ужгорода, де його полонила закарпатська школа живопису. Він вирішує продовжити навчання в Ужгородському художньому училищі, вступивши на третій курс. Разом з ним училися такі відомі закарпатські майстри, як Павло Балла, Єлизавета Кремницька і Володимир Микита, а також єдиний закарпатський кінематографіст Михайло Заяць. Це був другий випуск Ужгородського художнього училища.
Пройшовши війну, Петро Ітяксов її ніколи не малював, зате на його картинах, що оспівують красу чеських лісів чи Карпатських гір, всюди відчуваєш тишу, що дзвенить і пружинить. Сам художник називав свій стиль «звуки тиші». І був він сформований відомою у всій Європі закарпатською школою живопису. В роботах Ітяксова заворожує це прозоре, ледь відчутне світло в центрі пейзажу. Йому близьким був дух імпресіоністів, і він навчався як у французьких основоположників цього руху, так і в їх російських послідовників – Полєнова, Сєрова. Петра Ітяксова завжди хвилювала природна стихія та її прояви: снігопад, ожеледь…
У той час в Ужгородському училищі працював увесь квіт закарпатського малярства, майстри світового рівня: живопис викладав А.Ерделі, малюнок – Ф.Манайло, композицію – Е.Контратович, монументальне мистецтво – Й.Бокшай. Училище П.Ітяксов закінчив 1950 року за фахом «художник-монументаліст».
У 1953 році помирає батько, і в Саратовській області не дозволяли його поховати як такого, що не має радянського громадянства. Петро Васильович згадував, що колись батько оформляв документи на одержання громадянства, але, видно, не довів справу до кінця. Разом з батьковим тілом хотіли вислати і сина. Врешті-решт, поховати батька дозволили, однак в Ужгороді Петра викликали в КДБ, запропонувавши йому покинути СРСР, оскільки, мовляв, у нього, як і в батька, немає радянського громадянства. На це він парирував: «А як ви самі поясните те, що я прожив у СРСР без громадянства понад тридцять років?», і його залишили в спокої.
Через газету «Руде право» Петро Ітяксов розшукав своїх чеських родичів. Виявилося, що його батько Вацлав Матула вважається таким, що пропав безвісти під час Першої світової війни. Ніхто з рідних не знав, що він потрапив у російський полон і лишився там. До речі, зустрітися з рідними Петру дозволили тільки, коли він поїхав до Києва, щоб розповісти, що воював у Чехії.
Після училища Ітяксов працює у видавництві, театрі, ілюстратором у газетах, займається монументально-декоративним мистецтвом і живописом у різній техніці: олія, акварель, гуаш, темпера, монотипія.
Займається і таким популярним тоді монументальним мистецтвом: його мозаїчні роботи розсіяні по багатьох містах колишнього СРСР: наприклад, в’їзд до Тернополя «Чумаки», залізничний вокзал в Елісті (Калмикія), концертний зал «Літня естрада» та пансіонат «Золоті піски» в Анапі (Краснодарський край), мозаїки з кольорової керамплитки на будівлях Новоросійська, де він проживав з 1974 року.
Будинок, що його побудував Ітяксов у Новоросійську на схилі пагорба фасадом до Цемеської бухти, теж дихає Карпатами. Мозаїка у цьому домі всюди – на підлозі, стінах і в підвалі. На стіні – три фігури в національних костюмах: гуцульському, українському та російському.
У 2002 році виставки Петра Ітяксова та його сина Віталія (він також художник, правда, на відміну від батька, йому ближчий сюрреалізм) проходили у посольстві Чеської Республіки в Москві, а потім у Празі та в рідному місті Вацлава Матули Їглаві. До речі, виставка там відбулася під назвою «Батько і син. Повернення», а у чеських газетах художника представляли під подвійним прізвищем: Ітяксов-Матула.
Помер Петро Ітяксов у Новоросійську в 2004 році. Та залишився його дім з карпатськими пейзажами, залишилися спогади про нього його друзів і рідних. Все життя Петро Ітяксов прагнув повернутися до свого коріння. Він любив Чехію, любив Карпати, любив Новоросійськ. І залишився навічно в усіх своїх улюблених місцях – своїми полотнами, своєю душею…
До речі, у фондах Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая в Ужгороді зберігаються 6 робіт П. Ітяксова: «Міський пейзаж» (полотно, олія, 1960), «Вечір на Волзі» (картон, олія, 1959) і 4 картини під назвою «Вид Ужгорода» (картон, олія, 1959).
Автор вдячний дружині Петра Ітяксова Людмилі за розповідь і надані матеріали, а також Володимирові Микиті та нині покійному Павлові Карловичу Баллі за спогади про студентські роки.
