Снайпер з позивним Скіф розпочав свій бойовий шлях у перші роки АТО – у розвідці механізованої бригади. Далі була демобілізація, успішна робота в бізнесі. Але в період повномасштабного вторгнення він знову одягнув військову форму.
Брав участь у створенні школи високоточної стрільби на одному з загальновійськових полігонів, був інструктором, має багато учнів. Натомість під час бахмутської кампанії взимку 2022-2023 рр він знову на бойовій роботі – снайпер в третьому механізованому батальйоні 24-ї ОМБР ім. короля Данила.
Ми провели разом один день. Я працював у Скіфа за другого номера, то ж мав час поговорити з ним про роботу снайпера в ЗСУ. Поки пробираємося до позиції, переступаючи через розкидані вибухами уламки будинків, Скіф розмірковує вголос:
«Війна – це своєрідний організм, який постійно розвивається, мутує. Базові принципи роботи снайперів сформувалися ще у Другу світову і були актуальні до тепер – до цієї війни. Натомість сьогодні роль снайпера видозмінилась: з'являються нові технології, а отже й деякі "писані правила" снайпінгу втрачають актуальність. Головне в наший роботі – лишатися непомітним і при цьому постійно вести спостереження. За умов гарної позиці снайпер бачить простір перед собою на ширину кута у 20 градусів, і відповідним чином маскується, щоби супротивник не бачив його. Натомість дрон бачить все на 90 градусів, і до того ж бачить зверху. То ж поява дронів, відповідно, накладає нові вимоги до правил маскування.
Сьогодні поле бою проглядається вдень і вночі настільки, що залишитись непоміченим снайперу майже неможливо. А якщо тебе помітили, то шансів лишитися живим дуже мало: на знешкодження снайпера противник ресурсів не шкодує", - каже Скіф.
- Як виглядає ваша робота?
- Снайпер зазвичай не працює одинаком – у нього є помічник, другий номер. Або інший снайпер, тоді це називається снайперська пара. Ми вдвох ведемо спостереження, можемо доволі довго чекати, поки ворог візуально викриє себе. Може бути таке, що за день не робиться жодного пострілу. Коли виявляємо ворога, один веде вогонь, а другий спостерігає влучання та передає першому інформацію. Не завжди ми на відстані можемо чітко ідентифікувати ворога, здебільшого реагуємо на рух і ведемо вогонь на випередження - в ту точку, де, за розрахунком, ворог має опинитися. Така робота потребує високої майстерності й досвіду. Це, як приклад, добре ілюструє рекордний постріл офіцера ВМС США Кріса Кайла у 2008 року в Іраку. Постріл був на відстань 1920 метрів (тобто, менше двох кілометрів), але куля досягла цілі за неповні 5 секунд по тому, яв вона вилетіла з гвинтівки Кайла. Уявіть, скільки людина може пройти-проїхати-пробігти за 5 секунд, і як її рух мусить точно розрахувати снайпер, аби влучити. (Описаний постріл було здійснено з гвинтівки McMillan TAC-338, - ред.)
- Війна прискорює процеси. Чи можемо говорити, що за часи повномасштабного вторгнення виросло нове покоління професіоналів- снайперів?
- Авжеж, приходять нові люди і з часом виростають у класних профі. Але це не масове явище. Потрібен час та ресурси: підготовка одного снайпера – це 5-7 місяців навчання й до одного мільйона гривень витрат – на снайперський комплекс та набої. Має бути гарний настріл – тож треба постійно тренуватися. У той момент, коли ти запускаєш тренування, перестаєш стріляти – починається "зворотній відлік" – ти втрачаєш свої навички. Мені пощастило, я свого часу здобув хорошу базову підготовку на службі в ГУР і далі в бойових умовах розвивався.
Отже, постає питання: чи варто зараз вкладати чималі ресурси в людину й дороге озброєння, якого потрібно багато? Може вигідніше (і це точно стане дешевше!) підготувати пілота FPV-дрону, який в реаліях війни буде ефективнішим за снайпера? Такий підхід має місце в ЗСУ. До слова, серед моїх знайомих снайперів є хлопці, що "пересіли за пульт" – перевчилися на дроноводів. Банально через те, що це зараз безпечніше.Та давайте будемо відвертими, в умовах сьогодення – ефективніше.
Але, чи означає це, що дрон остаточно відправить снайперську гвинтівку в історію? Однозначно ні! Так, війна змінюється, але поява нових технологій не завжди і не скрізь відміняє старі. Наприклад, курська кампанія показала, що характер війни може дуже різко змінюватись: те що здавалось вже не актуальним, стало відігравати важливу роль. Скажімо, танк – чи то "Абрамс", "Леопард", або Т-90 – вже не є королем поля битви, це зараз жваво обговорюють в усьому світі. Але ж на сьогодні ще не придумали чогось такого, що могло б зупинити ворога настільки ефективно, як це робить танк. Так само й зі снайперами: десь ми однозначно поступаємося дронам, але, на приклад, за умов виходу противника на оперативний простір, взвод снайперів зупинити пересування ворога максимально ефективно. Взвод снайперів, де ціна підготовки одного бійця співставна з двома пострілами ПТРК ( постріл з «Джавеліну» коштує 200 000 доларів)
- Про вас розповідали, що ви досить плідно попрацювали в Бахмуті?
- Так, за цю війну, вважаю, саме в Бахмуті я працював найбільш ефективно – більше трьох місяців не виходив звідти. І там, зробивши майже тисячу пострілів, я вичерпав ресурс моєї гвинтівки. Для порівняння, за весь подальший період роботи я і третину від тієї кількості не вистріляв. Тоді ще не існувало небезпеки бути вбитим з повітря – дрони були здебільшого розвідувальними, вони могли мене лише бачити. І, часом, бачили, як на долоні. Я мав завдання прикривати нашу штурмову групу, єдина позиція для цього була в чистому полі. По раціі мені сказали: «Якщо можеш – працюй, як не можеш – то й не треба". Ну, що значить "не можеш"… Працював. Бля, мене хіба що з космосу не було видно! Крили снарядами, мінами, вони лягали поруч, але, на щастя, осколки йшли вгору, бо тоді була м’ яка земля.
То були часи снайперської роботи, вона дійсно мала вважливе значення, але все змінилось. Можливо, змінюватиметься й надалі. Так само і ворог міняє свою тактику. Тоді були активні штурмові дії, ворог буквально засипав тілами позиції. Якщо порівнювати Часів Яр сьогодні і Бахмут тоді, то тут їх втрати в десятки разів менше. Зокрема, і завдяки технологіям: навіщо відправляти десять штурмовиків там, де вони стовідсотково не повернуться, , якщо можна відправити десять «жужиків», які просто знищіть нашу позицію.
- Наскільки є сильною /чи слабкою/ школа снайперів у росіян?
- Дуже сильна. Не варто їх недооцінювати, в принципі, як і будь-якого противника. Та все одно, вони стикаються з тими ж проблемами, що й ми.
Проте, якщо порівнювати кількість професіоналів високого класу, які служать у спецпідрозділах (як наш ЦСО «А») з їхньою "спецурою", то порівняння не на нашу користь. Елітних снайперів у противника дуже багато, і вони широко задіяні звичайних армійських підрозділах.
Рівень і умови підготовки снайперів у росіян дуже хороші – їм, гадаю, позаздрять більшість країн НАТО. Я був дійсно вражений їх навчальними матеріалами. Наприклад, у них є стрільбища з різними вітрами: два бруствери, між ними ворота, які, відкриваючись, роблять потік повітря, далі глухий тунель та ще одні ворота. Це важливі речі, які впливають на балістику – на "поведінку" кулі. Ось такий навчальний стенд, він допомагає стати професіоналом. Порівняно з цим ми десь в середньовіччі. У нас на полігонах майбутні снайпери досі навчаються, стріляючи кулеметним патроном з гвинтівок СВД (снайперська гвинтівка Драгунова 1956р. - ред). Натомість, росіяни вже давно забули про СВД, сьогодні це не є снайперська зброя. У них вже давно на озброєнні гвинтівки кращих зразків з країн НАТО, яких ми не мали до 2023 року. То ж віднедавна і в нас з'явилися Баррет й МакМіллани для навчання. Щоправда, у виключних випадках.
Я би хотів, щоб інструкторами на українських полігонах були ветерани – ті, що вже не можуть бути на фронті через стан здоров'я, але здатні передавати новачкам свій багатющий досвід. Від роботи цих спеціалістів залежить життя людей. На ці посади має бути дуже жорсткий конкурс, бо навіть серед ветеранів не всі мають хист до навчання. Якби я втратив фізичну здатність ефективно працювати на передовій, то волів би "нищити" ворога чужими руками – руками хлопців, яких би навчив снайперським тонкощам. Нехай би це пішло мені в карму. Мене дуже гризе, що багато хлопців, звільнених за станом здоров’я, не можуть попасти на службу як інструктори.
- Натомість, ви є діючий військовослужбовець – раз-по-раз виходите з гвинтівкою на позиції. Чи відчуваєте присутність з того боку російських снайперів? І чи бувають снайперські дуелі?
- Звісно, на нашій ділянці фронту ворожі снайпери з того боку є і не один. Але їх положення не дозволяє працювати їм ефективно. І ми, і противник передбачаємо всі точки для можливої роботи снайпера. Часто буває так що противник знищує зручні для снайпера споруди наперед. Якщо я, умовно, можу працювати максимально ефективно з горища якогось будинка, то я сто разів подумаю, чи варто мені туди лізти. Бо швидше за все там буде моя остання позиція і мій останній постріл, якщо я встигну його зробити. Бо по тому даху – про всяк випадок – стрілятиме ворожий танк, навіть якщо мене там нема. Але коли вже вони точно знатимуть що я там є, повірте, у той будинок вони працюватимуть всіма наявними засобами ураження, включно з авіацією.
А стосовно снайперських дуелей, вони сьогодні нереальні. Навіть у Бахмуті вони були нереальними, при тому що ми знаходились на двох протилежних пагорбах по різні береги річки. Відстань між нами була завеликою.
- Який випадок у вашій роботі запам’ятався найбільше?
- Взагалі то у снайперів є неписане правило: не розповідати про свою роботу. Натомість, про один з моїх пострілів в публічному просторі вже розповіли інші люди. Це тепер не є таємницею, то ж можу додати деякі "авторські" подробиці". Це, вважаю, найскладніший за весь час моєї роботи постріл. Як це було?
Бахмут. Східні околиці. Наші позиції зі сторони Опитного, назви позицій подібні – Тор1, Тор2, Тор3, Тор4 і так далі. Я прикриваю ці позиції під час ворожих штурмів. Січень місяць, десь десяті числа, дуже холодно. Ворог накопичує сили й тисне – штурмує щодня, "хмари згущаються", на днях ми втратили Тор4 і розуміли що від входу до міста росіян стримували тільки Тор2 і Тор3. Я вибрав собі позицію на окраїні між третім рядом будинків, бо розумів, що ворог буде працювати по перешкодах. Поряд зі мною – зліва-справа, один за одним – складались будинки, але моя позиція все ще була "не привабливою" для ворога, аби він по мені активно працював. Я майже не бачив захоплену ворогом Тор4, міг бачити Тор3 – ще нашу, але відчуття підказували, що це буде не довго. Десь під обід ворог пішов у штурм – вагнерівці та якась десантна бригада. Ми працювали по них, що називається, з усіх стволів, і я зі своєї гвинтівки також. Але позицію Тор3 таки не втримали. Росіяни зайшли, пам’ятаю, вбили поранених та взяли полонених. Коли їх виводили, я вже працювати не міг. А згодом по рації я почув звертання до себе: «Скіфе, Тор 3 вже не наш, наших хлопців там нема, відпрацьовуй все, що там буде рухатись». Артилерія стихла, ворог займав наші окопи та освоювався в бліндажах, ніякого руху не було. Десь в районі третьої години дня почався сильний вітер, який "накладався" на 15-градусний мороз. У мене замерзли лінзи оптичного прицілу. Поганенько, але я все ж продовжував спостерігати. І побачив невеличку ямку у бруствері, ймовірно ямку від прильоту – таке собі віконце, з нього ворог міг вести спостереження в наш бік. Відстань до цієї ямки – близько 1400 метрів. Враховуючи замерзлі лінзи та погодні умови, можна сказати, що видимості майже ніякої. Але мені здалось, що я побачив димок. Поцілити туди за таких умов – це авантюра, Але ж ніщо не заважало мені зробити постріл. Я його зробив і на цьому вирішим завершити роботу. Наступного дня повернувся на цю ж свою позицію. В той час, на командному пункті передивлялись відео, аналізуючи дії ворога. На мене вийшли по рації: «Вчора приблизно о 15-й годині ти працював? Зайди до мене сьогодні після роботи». І командир показав мені відео, де було видно як ворог виповз покурити, закурив та визирнув у це віконце, після чого йому… знесло голову. Так, це був мій постріл на удачу! Я знаю куди стріляв, знаю куди хотів влучити, але я не бачив результату. В цьому суть моєї роботи: снайпер точно знає, що він робить, але не завжди знає, що зробив. І того разу я би також не знав, якби не дрон і запис відео. 1400 метрів... Замерзлі лінзи…
- Бачте, ми почали розмову з того, що дрони "конкурують" зі снайперською гвинтівкою, а, натомість, дійшли до того, що дронщики допомогли вам принаймні в одному – дізнатися про результат вашого пострілу.
- Так, бо, з рештом, ми робимо спільну справу. Всі – і пілоти FPV, і артилерія, танкісти тощо працюємо на піхоту, яка в ідеалі може навіть і не стріляти з автомата, якщо все зроблено вчасно. Це командна робота.
Зараз дуже багато моїх учнів та друзів служать в різних місцях, в підрозділах ГУР та ССО. Коли я переводився з полігону, планував потрапити до хлопців у 3-й полк ССО. Проте в армії не завжди вдається самому обрати місце служби. І в мене не вийшло. Та опинившись у 24-й бригаді я зрозумів, що мені дуже пощастило. Я отримав можливість працювати за спеціальністю і та свободу розвиватись. В нашому батальйоні до моєї думки, як до професіонала, дослухаються, а таке трапляється не часто. Напевно, це і впливає на результат. Що не кажи, але у нас немає такого, щоб піхота залишила позиції, ледве побачивши ворога. Ми завжди тримаємось, хоча іноді і ціною втрат, але не полишаємо позицій.
