38-річний прикордонник В’ячеслав Кучковський родом із Маріуполя. Там пережив справжнє пекло: спочатку 86 днів оборони рідного міста, а потім майже два роки полону у російських в’язницях.
З перших днів повномасштабного вторгнення, чоловік став на захист рідного міста, відчайдушно відбиваючи атаки росіян. І хоча сили були не рівними, військові до останнього трималися.
"Найважче було втрачати людей, з якими ти ще вчора пив чай, умовно кажучи. А потім вони йшли на завдання і гинули. Там був один хлопець, з яким ми разом багато пройшли. Коли нам вже дали команду відходити, ми пішли в різні групи і на завод він так і не зайшов. Потім вже тут, коли я відпочивав, мені мій командир сказав, що його тіло знайшли і передали в Україну... він загинув» - розповідає військовий.
Попри повну облогу, оборонці героїчно протистояли ворогу, проте їхні сили були недостатніми для відбиття атаки.
«Ми розуміли, що це вже глибоке кільце і не одне. Постійно нас там бомбили зі всього, чого можна було. Але ми до останнього розраховували вижити. Був такий випадок на Азовсталі. Ми всі спали прикордонники і один хлопець впав з п'ятого яруса. Ми питаємо: "що трапилось?", а він нам: "ніби хтось на мене бетонну плиту кинув". Й через два тижні, він з іншими бійцями пішов по тунелю і туди влетіла авіабомба і всі загинули" – згадує боєць.
Коли росіяни зайшли у Маріуполь, дружина В’ячеслава разом з 8-ми річним сином були вдома. Час від часу, поки в місті йшли бої, військовий навідувався до них. Та коли довелося відступати, зв’язок обірвався. Відтоді, не знаходив собі місця, намагаючись з’ясувати чи родина у безпеці.
"Я постійно питав, де моя сім’я, що з ними. І мій командир зв’язався з начальником дружини і мені зайшли і показали їхнє фото, що вони в Кривому Розі, що вони вибрались із Маріуполя" – розповідає військовий.
Вибратись з оточеного Маріуполя Валерії з сином було дуже складно. На Донеччині жінка працювала в правоохоронних органах. Тож потрапити в руки рашистів для неї б означало загибель або полон.
"Через професію мені не можна було фільтрацію проходити, бо я могла бути в списках, які там в них не були. Списки прикордонників, поліцейських, військових... Було і таке, що навіть людям казали - ваш чоловік служить. Вийшло так, що будинок згорів, а машина стояла в гаражі і вона залишилась ціла. То ми вирішили їхати не тією дорогою, що всі їдуть, а так скажемо полями" – розповідає жінка.
20 травня військові виконали наказ зберегти життя. Розпочалась так звана евакуація з Азовсталі. Тоді на відео, яке рашисти злили у соцмережі, Валерія впізнала свого чоловіка.
Я побачила свого чоловіка і дуже зраділа, що він там був. Бо там не всі потпапили, дуже багато людей виходило. Я побачила, що з ним все добре, що в нього є якісь речі при собі. Краще так, що вони вийшли, ніж там би залишались і від них не залишилося б нікого" – каже жінка.
В полоні чоловік провів понад 650 днів і схуд на майже 30 кілограмів.
"Нас завезли в Оленівку, там були дуже важкі умови. По 600 людей в одному бараку. Води давали літрів двісті, їжа дуже погана. Потім трошки води стало більше. Там хтось знайшов кран і передавали хлопці воду і було легше. Медикаментів не було. Їх або не давали взагалі, або давали трошки тим, кому зовсім погано було. Їжа була одноманітна, лише каша. Я вийшов звідти 70 кілограм, а до початку був 96. Тобто десь втратив 26 кілограм" – розповідає військовий.
Весь цей час триматися в полоні йому допомагали думки про дружину та сина. Каже, день коли зміг знову їх обійняти запам’ятає назавжди. Це сталось 8-го лютого 2024-го року, коли чоловік повернувся додому під час великого обміну полоненими.
Зараз родина живе на Закарпатті, де В’ячеслав продовжив службу, й повертатися в Маріуполь наміру не має. Міста, де пройшло їхнє дитинство та юність, де вони вперше зустрілись та закохались і де народився їхній син, кажуть - більше немає. Замість всіх цих спогадів лише гіркота, яку принесли туди росіяни.
