Невмируща мить історії народу живе у невеличкій хатинці майже на окраїні села Данилова на Хустщині. Щоразу, коли сюди хтось приходить, на порозі зустрічає його хлібом-сіллю на вишитому рушникові господиня Павліна Петрівна Шимон, яка свого часу зрозуміла, що покликана берегти надбання своїх земляків. Так нитка до нитки снувалося веретено створення народного історико-краєзнавчого музею-хати бабки Павліни.
У невеличкій кімнатці й сінях розмістилося понад тисячу експонатів. Чи довгим був шлях до визнання і як збиралися докупи всі ці часточки історії, розповідає сама їхня шукачка: «У Данилово з Рокосова я приїхала працювати в сільському клубі ще 1960 року. Побачила, як живуть тут люди, який у них побут, як одягаються, які традиції шанують. Це були зовсім інші звичаї, ніж у моєму рідному селі. Мене це дуже вразило. І я подумала: не можна, аби після того, як зміняться смаки й уподобання, усе це зникло. Я почала збирати старі фотографії, розпитувати про місцеві обряди. Робила стенди. Потім збирала речі, які вже не були потрібні й ними не користувалися: скатертини, рушники, одежу. Першим експонатом мого музею стала вафельна скатертина зі своєрідною стрічкою від родички. Далі збирала всілякі рушники – домоткані і вишивані, пасхальні й весільні, жіночий і чоловічий одяг, вишиванки, весільне вбрання й атрибутику, різдвяні прикраси, вертепи, курагов, різьблені картини, кросна й нитки, речі домашнього вжитку (корито, тарілки, кружки). І тепер усе це дивує й тішить відвідувачів». А їх у бабки Павліни чимало: і зі столиці, і з Німеччини, і з Швейцарії. Зокрема однією з найповажніших тут була онучка Павла Тичини. А так годі й перерахувати всіх. Можна просто заглянути в книгу відгуків, яка для Павліни Петрівни – безцінна. Добре слово – як плата за непростий труд.
«Речі тут залишаться надалі, я ж не вічна», – каже вона. Тому їй дуже хочеться, аби все це перейшло до рук того, хто розуміє справжню вартість, яка вимірюється не в грошах чи коштовностях. Кожен-бо експонат має свою історію, власну легенду, про що захоплено розповідає бабка Павліна всім охочим. Всяка річ тут – це данина пам’яті про тих, хто у холодних хатах при свічці ткав, шив, вишивав цю історію...
Любов до старовини, до минувшини, напевно, зародилася у бабки Павліни ще з юних літ, адже відразу після десятирічки вона вступила до культосвітнього училища на режисерський відділ. «Я брала участь у позашкільній роботі. Любила самодіяльність. Сама собі була режисером», – пригадує жінка. Її стопами пішов і молодший син, який закінчив той самий заклад. Грає на духових інструментах. Нині – за кордоном, як і старший брат.
Діти розлетілися поміж люди. Тому дуже радіє бабця, коли до її хати приходить молодь. Всіх любить, всіх щиро й щедро приймає. І ніхто не пішов від неї, не скуштувавши смачних страв.
Павліна Петрівна планує всі свої речі облікувати, датувати, описати. Все як годиться. Та й експонатами планує надалі поповнювати музей. А за надбане висловлює велику подяку односельцям-данилівцям і всім, хто допомагав їй складати мозаїку старовини.
Зовсім нещодавно ця жвава й енергійна, з ясними й сповненими натхнення очима бабуся відсвяткувала поважний ювілей – 70-річчя. Але її енергія й запал зовсім не свідчать про такий вік, навпаки, – багато хто міг би почерпнути з джерела її життєдайної сили і запалитися таким же вогнем любові до людей, до прекрасного, вічного й мудрого.
