Через гірське Закарпаття «газова» Росія ось уже майже чотири десятиліття перекачує до країн Європи «голубе паливо». Уздовж і впоперек наш край оперезаний різних діаметрів трубопроводами високого тиску, які споруджувалися у 60-70 роках минулого століття.
Особливої біди зазнала закарпатська природа під час прокладання цих магістралей: перекопані гірські потічки перетворювалися у зливні канави, а риба, раки вигибали прямо на очах. Зсуви, осідання ґрунтів, особливо в дощову погоду, провокували й провокують розриви металевих труб. Між іншим, і недавня пожежа на івано-франківській ділянці газопроводу «Уренгой-Помари-Ужгород», яка встигла обрости всілякого роду нездоровими чутками (як і позаминулорічна на Київщині) – аж до теракту, і багаторічної давності вибухи газу між іршавським Лисичевом і міжгірським Репинним, мають один корінь біди – зсуви. І ніякої диверсії тут немає, хоча металева нитка могла тріснути через брак, що також малоймовірно. На трубних заводах вони проходять таку перевірку, до того ж за допомогою лазерного просвічування, що багатьом і не снилося.
Найвірогідніше, стався зсув або просідання ґрунту, і тисячі його кубів потягнули за собою стотонну руру. Подібне в нашім краї вже траплялося, і не раз. Через те, що труба лускає, виникає іскра, якої досить, щоби вмить усе спалахнуло.
Наразі – мова про вибух газу у Дусині, що на Свалявщині, далекого вже в часі 1975 року. Заграва була настільки масивною, що її побачили навіть пілоти, які тримали повітряний курс на Львів, Прагу, Будапешт, не кажучи про жителів довколишніх сіл. Спеціалісти згодом підрахували: природного газу за кілька годин згоріло стільки, що вистачило б для потреб тридцятитисячного міста на рік. Гасити таку пожежу просто неможливо, бо газ горітиме до тих пір, доки уся його кількість не вийде з труби й не будуть перекриті вентилі-крани на газоперекачувальних станціях, які розміщені одна від одної за сотні кілометрів. Є такі і на території нашого краю: найпотужніші у Волівці, на Хустщині та в селі Росош Свалявського району.
Згадуючи той випадок 35-річної давності на відрізку газової магістралі в урочищі Бубрики, як день учорашній пам’ятаю, що сталося це вночі наприкінці липня. Я закінчив восьмий клас. Якраз на орбіті мали стикуватися космічні кораблі «Союз» і «Аполлон», і ми усією сім’єю допізна засиділися біля чорно-білого телевізора, чекаючи новин із орбіти. Потім позасинали й спали міцно-міцно – ніч липнева коротка. А прокинулися від страшного й потужного вибуху, од якого земля аж здригнулася, дзенькнуло скло на дверях, попадав додолу посуд із полиць.
Зиркнули у вікна, вони також без скла – багряна заграва освітила все довкола. Спершу подумалося, що горить, не дай Господь, хата, але звідки ж доноситься такий страшенний гул, що переходив час від час у якесь незрозуміле ревіння? Напівсонний батько побіг до дверей, від переляку ніяк не міг відчинити їх: ними, виявилося, так трусонуло, що й ключ випав із замочної шпарини на бите скло. А я хотів було глянути на будильник, але на столі не побачив – він лежав на долівці. Стрілки на циферблаті показували 2 год. 20 хв. ночі.
До світанку ще далеко, а на вулиці – хоч мак збирай. Скло з вікон і дверей повилітало умить не тільки в нашому будинку, але й у сусідів. Зі стін ві фантастичної сили вибуху попадали тарелі, рамки зі світлинами, з полиці креденця гамузом полетіли на підлогу горнятка й каструлі, трьохлітровий слоїк із компотом, валялися на землі й інші хатні речі. Коли сім’я вибігла на вулицю, там уже юрмився люд: і дорослі, і малі – ніхто із спросоння не міг уторопати, що горить-гудить-світить-припікає?
Коли б не прихисток гори, вогонь добряче грів би крайні хати, челядь. Порятуватися в такій ситуації – справа безнадійна. З центру Дусина, а село чималеньке, інших його околиць і сусідніх населених пунктів добре було видно, що полум’я піднялося стовпом на цілих 300-400 метрів. Хтось кинув, мовляв, із орбіти може з’їхали космічні кораблі, інші фіглювали, що атомна бомба вибухнула чи вулкан десь неподалік «прокинувся». Заговорили про землетрус. Одна бабця навіть перехрестилася, мовляв, настав страшний суд.
Словом, версій виникало чимало. За годину-другу вогонь ослаб і невдовзі й взагалі згас , почало світати, а коли вже корови виганяли на пасло, над селом закружляв вертоліт і сів неподалік місця аварії. Відтак понаїжджало туди різноликого люду, – аж у очах рябіло. Одні були у спецівках-комбінезонах, другі ходили навіть у респіраторах, щось заміряли та записували, фотографували, прибули якісь особи у краватках, давали команди, розмахували руками й сперечалися, а вже під обід сюди почали стягувати аварійно-відновлювальну техніку. Того ж дня крани, трубоукладачі, бульдозери, інша землерийна й зварювальна машинерія вже бралася за роботу.
А довкола – у радіусі 500-600 метрів – геть усе було спалено. Вигоріла земля, обвуглені дерева віддавали гаривом, у багатьох місцях ще димілися кущі, пні тощо. Довкілля нагадувало місячний пейзаж. За кілометр від епіцентру вибуху листя на деревах від надвисокої температури геть зів’яло й пожовкло. З обох протилежних кінців жерла труби «дихали» нагаром. Там, де ми випасали худобу й збирали гриби, усе нагадувало мертву зону. На тому місці, де тріснула й бабахнула труба, а відкинуло її внаслідок вибуху в неглибоку зворину за метрів 150 від епіцентру вогнища, утворилася глибока вирва.
Покручена у баранячий ріг, труба завдовжки 50-70 метрів лежить мертво-замулено і дотепер, зрештою, тонни іржавого залізяччя нікому не потрібні. Та як її витягнути з рівчака?
Латали трубопровід кілька днів. Уже згодом, коли післяаварійні страхіття почали забуватися, мешканці центральної частини села розповідали, що під час вибуху на дахи будинків посипалися пісок, грунт, дрібне каміння – все летіло завдяки еліпсовидному фактору. Один сельчанин тої злощасної ночі вигнав на випас пару коней, і вони так тікали од страху та вогню, що порвали пута. Неподалік вибуху розміщувався колгоспний літній табір, де на нічній прив’язі було кілька сотень корів. Біля ясел зосталися дрібонькі телятка, решта тварин порозбігалася на всі чотири боки з ланцюгами на шиї.
Пастухи шукали й зганяли їх докупи кілька днів поспіль. Якби табір був ближче до цього страшного місця, перетворилися б на вуглинки й невинні тваринки…
А ще тоді на магістральному міжнародному газопроводі нібито пускали додаткові атмосфери, себто подвоїли тиск, що передбачено правилами, аби переконатися у міцності та надійності сталевої лінії. Такі законом писані перевипробовування проводяться систематично. Тямлю, як за кілька днів перед вибухом уздовж лінії йшли газовики, наголошуючи та попереджаючи, що у відповідний день на трасі перебувати заборонено.
Навіть таблички з відповідними правилами втикали у землю. Не знаючи реальної небезпеки, навряд чи хтось би слухався спеціалістів. І ми, малі, також пішли б туди – навіть із-за цікавості, мовляв, а що ж воно таке, це перевипробовування? До слова, внаслідок прокладання труби там утворилася болотяна калабаня, де у спеку ми залюбки купалися. Вибух, вирвавши трубу із землі, висушив її й вона перетворилася у багно…
Наразі постає питання: а якби нещастя сталося вдень, коли на трасі газопроводу паслася худоба, коли люди у своїх справах сновигають через газопровід узад-вперед, коли поруч їздить техніка? Могли бути і людські жертви. На щастя, Бог милував. З цього приводу пригадалися інші кілька вибухів, що сталися на Бистрому (неподалік Сваляви), на Ужгородщині, де через недогляд спеціалістів згоріли навіть люди, неподалік село Березники, де газ тоді горів так само, як і на моїх очах того далекого вже в часі 1975 року. Останні пожежі на газопроводах – із того ж самого ряду: намоклий грунт суне на трубу, яка внаслідок ваги змінює своє положення й розривається. Знаємо з фізики, що внаслідок тертя виникає блискітка й газ загорається
Прикро, що про такі речі не пишемо. Це також сторінка нашої минувшини, яка пов’язана з прокладанням газових магістралей, нафто- й продуктопроводів, електромереж. Слід відверто сказати, що крім добра, газифікація, електрифікація завдали чимало прикрощів довкіллю, природі взагалі. Скільки ж то було вирубано лісів, спустошено луків і пасовищ, отруєно флори, фауни, насамперед риби в річках. Нині всі вони мертві, навіть жаби, і ті перестали квакати, а менші рівчаки і взагалі повисихали…
