85-річний Юрій Ярема із села Драгово Хустського району Закарпаття із 1949 по 1974 рік разом із братом Миколою ховався від комуністичного режиму. Жив у навколишніх лісах, у криївці.
Хата Юрія Яреми стара, дерев'яна. Стоїть майже в центрі села. Хвіртка зачинена на металевий засув. На вікнах немає фіранок.
— Юрко тільки шо пішов із псом у село, — гукає сусідка. — Може, на почту, за пензією.
Знаходжу Юрія Ярему біля сільського будинку культури. Поряд — поштове відділення.
— Обіцяли нині пинзію, — спирається на паличку.
Повертаємося до його будинку. Всередині дуже бідно. В одній із кімнат стоять старий диван, шафа. На гвіздку висять два пальта, дублянка, куртка, на підлозі — сім пар взуття. Поряд — великі ваги. На них три мішки з пшеницею.
— Раз у півроку купую пару мішків пшениці, мелю її і печу хліб, — пояснює Юрій Юрійович. – Магазинного не признаю.
Чоловік недочуває. Весь час перепитує. Виймає із шафи великий конверт. У ньому старі газети — з 1974 по 2009 рік — які писали про братів Яремів.
— Нас у мамки було п'ятеро синів. Дідо Йосип був одним із найбагатших людей Драгова. Залишив мамі в спадок воли, коні, корови, вівці, гектари землі. У 1946–1947 роках, коли до влади прийшли комуністи, від людей забирали землю, худобу, молодих хлопців везли в Донбас на шахти. Ми зі старшим на три роки братом Миколою не хотіли ступати у калгози і працювати на комуністів. Одного дня, помню, по селу ходили кагебішти. Ми були в лісі, пасли овець. Хтось нас видав, і кагебішти прийшли в ліс. Наказали стояти. Як ми почали втікати, то вони давай стріляти. Не зловили. То ми рішили, що будемеся ховати, но на Сталіна робити не підеме. Думали, комунізм пробуде п'ять-шість років. Ко його знав, що то стілько часу пройде?
Брати жили в лісі. Мали там землянку. Коли приходили до матері в село, ховалися в криївці під будинком. Веде до комірчини. Показує дірку в підлозі. У криївку веде дерев'яна драбина, яка лишилася з тих часів.
— Було, прийдеме до мамки, а тут сусіди передають, що облава на нас. Ми тоді в пивницю спустемеся, а мамка зверху все дошками закладе, щоб не видко було вхід. Могли там сидіти й два-три дні. Щоб не було скучно, читали Божі книжки, молилися.
Старший брат Василь випросив нам від сільського секретаря сто порожніх справок із печатками. Ми як хотіли йти десь у сусіднє село на підробіток, то заповнювали бланк і записували любу чужу фамілію.
На підвіконні стоїть гасова лампа. У будинку нема світла.
— Коли ще Микола жив, то ми просили, щоб нам провели світло, але на сільраді казали, що хата стара, дерев'яна, може загорітися. Так і прожили життя біля лампи.
У кутку кімнати — груба. Чоловік закочує рукав і суне руку всередину. Виймає звідти пістолет. Дає потримати, але фотографувати не дозволяє. Пістолет важкий, на ньому напис: "1945".
— Бойовий пістолет ТТ. Ще маю автомат, але пару років тому заховав його десь у дворі й не можу вспомнити. Зброю із Миколою забрали від п'яного кагебішта. Йшли якось уночі селом, а той лежав на землі. Я підійшов і витягнув зброю. Але никого із неї не вбив. Усе молився, щоб Бог мене хоронив від убійства.
На початку 1970-х у Москві дізналися, що на Закарпатті є ще двоє підпільників. Наказали ліквідувати їх.
— Кагебішт із Хуста прийшов до нашого брата Василя й каже: "Я знаю, де твої брати. Прийдеме із солдатами і знищиме їх. Зведи нас по-доброму". Обіцяли, що нас не арештують. Зустрілися із кагебіштом у хаті брата. Говорили три години. Той обіцяв зробити нам паспорти й легалізувати.
Після легалізації Микола та Юрій оселилися в будинку матері. На державу ніколи не працювали. Жили з власного господарства.
— Мали 3 гектари землі, купили собі коней. Ні я, ні брат не були женаті. Бо коли вийшли з підпілля, мали майже по 50. За йсе, що був підпільником, тепер маю пинзію 700 гривень. Діти брата Мигаля приносять їсти. Я й сам варю собі ріпу (картоплю. — "ГПУ"), фасолю. Маю солонину.
