Осіннього дня 1973 року до мукачівських слідчих звернувся житель села Великі Лучки. Звали його Іван Балог. Був він високого зросту, кремезний, але мав фізичну ваду -- одна рука не повністю функціонувала. Свого часу за викрадення залізничних рейок цього чоловіка засудили.
Ще з порога селянин заявив, що має неабиякі проблеми -- дружина Марія два дні тому пішла в місто, нібито хотіла придбати білизну, і не повернулася. Дітей у подружжя не було. Оперативники записали дані, й направили відповідну інформацію в інші міськрайвідділи міліції. Зникла жінка працювала бухгалтером. Спершу правоохоронці припустили: можливо, вона десь заночувала. Але за два дні величколучківець прийшов знову -- його благовірна не знайшлася. Так повторювалося кілька разів. Чоловік виявився дуже наполегливим, скидалося на те, що без дружини йому дуже важко. Мукачівські оперативники направили запит навіть у Росію, де жили родичі розшукуваної. Ті також розхвилювалися. Минуло кілька тижнів.
Коли Іван Балог знову навідався в міліцію, розшуковики Михайло Карабелеш та Іван Русин вирішили податися на його обійстя у В.Лучки. Оглянувши подвір’я, правоохоронці зауважили металеву пічку, де влітку селяни зазвичай готують собі їжу та варять харч худобі. Щось у поведінці «згорьованого» газди видалося міліціонерам підозрілим. Тому вони вирішили розпорпати залишки вогнища. І тут стражі порядку виявили… кілька кісток. Обвуглені останки принесли в приміщення міліції, викликали експерта. Ретельно оглянувши знахідку, експерт Йосип Зодун безапеляційно заявив:
-- Вони -- людські!..
Селянин спостерігав за оперативниками та експертом через вікно, але «чаклування» правоохоронців над столом розцінив хибно – вирішив, що ті грають у шашки. Тому обурився, мовляв: як можна знайти його дружину, коли міліціонери байдики б’ють. Оформивши необхідні документи, оперативники, прокурор Ілля Желізняк та сам заявник виїхали у В.Лучки. На ліжку під матрацом знайшли сокиру із слідами крові. Темно-бурі плями були також на стінах і на люстрі. З «потерпілого» газда мимоволі став основним підозрюваним. Він настільки був заскочений блискавичним розвитком подій, що навіть не відпирався, а зізнався і розповів правду про трагічні події.
Того дня Марія поралася на городі, садила часник. Іванові нестерпно захотілося кохання, став гукати дружину. Однак та не поспішала йти в будинок. Це неабияк розлютило газду. Коли жінка все ж таки покинула роботу і прийшла, розлючений чоловік ударив її дерев’яним молотком, що попався під руку. Поцілив у скроню. Жінка звалилася у комору, двері якої були відчинені. Наляканий Іван намагався їй допомогти звестися на ноги, та заважала хвора рука. Дружина не подавала жодних ознак життя. Замість того, аби хоча б водою оббризкати нещасну, газда схопив сокиру та вдарив. Жінка заворушилася, але бузувір тільки скептично мовив: «Тепер запізно»...
Після цього домашній кат кинувся добивати свою благовірну, а потім пошматував її і частинами спалював на вогнищі поруч з будинком. Щоб краще горіло, кидав туди гуму з колеса. Гадав, що все згоріло. Зухвалець сподівався на милість правосуддя. Тож, коли покидав домівку, міліціонерам вихвалявся, мовляв: повернеться скоро і вип’є із сусідами вино з молодого винограду. Та не судилося. За жорстоке вбивство він отримав 15 років позбавлення волі. Більше його у В.Лучках не бачили – Іван помер в тюрмі…
