Заслужений художник України, який чи не єдиний на Закарпатті не має власного каталогу. Лауреатка обласної премії імені Й.Бокшая та А.Ерделі, викладач художнього інституту в Ужгороді.
Всі ці звання та статуси так мало говорять про Надію Пономаренко, чиї роботи стали для нас повітрям, в якому безстрашно жити та рухатися. Зазвичай про художницю говорять її картини, а зараз хай про це розкаже сама Надія Пономаренко та ті, для кого дорогий її талант.
Надія Панчук, поетеса:
– Коли Надія Пономаренко оформляла мої збірки, я ніколи їй зайвих питань не ставила. Чекала, зачаївшись, що воно буде. Вперше побачила роботи Надії на її першій персональній виставці. Для мене це було як подивитися у криницю місячної ночі. Я побачила там цікавий, багатошаровий світ, який схожий на цей, але все одно інший. І донині я не вийшла із того зачарування. Мені цікаво жити, коли знаю, що є Надія Пономаренко і щоразу вона покаже щось нове.
Пані Надіє, запитання про періоди творчості залишимо літературознавцям. Та все ж після графіки ви ніби вибухнули кольорами. Це тому, що графіка потребувала стриманості, лаконічності й хотілося вийти за ці межі?
– Колір мене завжди притягував. А чорно-біла графіка — це тому, що воно було природним для періоду закінчення інституту і роботи технічним редактором в облполіграфвидаві. Мої перші чорно-білі графічні серії – це „Ужгородські кав’ярні”, „Спогади про Вірменію”, цілий ряд екслібрисів, виконані в техніці офорту.
Очевидно, на мою ранню графіку великий вплив мали прибалтійці, якими ми тоді захоплювалися, їздили на трієнале, привозили звідти каталоги. Час же був інший, закритий. І через маленьку щілинку ми добували для себе інформацію, хотілося робите щось сучасне на той час. Потім були роботи із включенням кольору. З’явився інший основний колір – зелений. Із вкрапленням червоного або фіолетового. Але це був все одно якийсь підготовчий період до роботи з кольором.
А от зараз мені знову хочеться робити якісь монохромні речі, начебто знову повернутися на початковий період, щось звідти взяти, але вже прийти до цього із сьогоднішнім досвідом.
Іван Ребрик, письменник і видавець:
— Не надто багато і в Україні таких книжкових дизайнерів, як Надія Пономаренко, хто працює з текстом на такому рівні. До неї завжди можна звернутися з порадою. І відчуваєш себе по-святковому, коли вона звертається за допомогою до тебе і ти можеш зробити щось корисне для неї. Бо, як людина безвідмовна, відповідальна, вона завжди прийде на допомогу. І ніколи не дозволить собі халтури, навіть коли сам предмет того не вартий. Я цим захоплений, але шкодую, що витрачається її час. Але, очевидно, для митця її рівня немає дрібниць. А ще всі дизайнери, які працюють у «Гражді», – вихованки Надії Пономаренко: Корнелія Коляджин, Інга Супрунюк, Світлана Куртан. Думаю, її талант тільки частково вшанований, хоч визнаний дуже високими поціновувачами. Але все одно вона не має такого статусу, на який заслуговує. І тільки велика любов її прихильників компенсує те, що вона недоотримала.
Вам важко було «переформатовуватися» із книжкової графіки?
— Мабуть, через те, що помінявся внутрішній стан, я дозріла до виходу на інші формати. В невеличкій формі ти працюєш, як в колодязі, вона потребує великої внутрішньої сконцентрованості. І людина довго не може бути в такому стані. В цьому плані живопис набагато вільніший.
Михайло Сирохман, мистецтвознавець:
— Надія Пономаренко створила свій світ, світ свого мистецтва, що за щастя може мати будь-який художник: це світло, тіні, печаль, тиха радість, тиха музика, якісь перехідні стани. Це екзистенціалізм, але в якомусь м’якому ліричному вимірі. Темні насичені грона в її роботах, чаші і саме життя як своєрідна літургія. І такої інтонації, тональності ні в кого іншого не знайдете. Це велика художня правда, що ховається в жіночих силуетах, в саламандрах, які вплітаються у волосся людей. Адже і життя є таким, як середовище, в якому живуть саламандри: вологе, а разом з тим загадкове.
В кого з художників ви набиралися сміливості?
— Це були щоразу інші люди. Ми ж змінюємося. В кожен період тебе провокує хтось інший. А коли провокаторів не залишається, настає порожнеча, вичерпаність. Але якщо інші провокують і щезають, то старе мистецтво надихає постійно.
Олена Кондратюк, художниця:
— Мені хотілося б, щоб люди, які Надю оточують, ставилися до неї дуже бережливо. Бо це настільки високий потенціал! А ще від неї я найперше чую, на якого письменника варто звернути увагу. А щодо художників, то Надя ніколи ніяких оцінок не дає. Знаючи, що цих людей дуже легко зранити. Швидше навколишнє середовище для такої, як Надія Пономаренко, жорстке. Вона тендітна квітка, яка оберігає свій внутрішній світ. І я хочу її перепросити. Коли мене трохи заносить, деколи в такому загальному польоті забуваю, що таку пташку, як Надя, можна і збити. А ще хочу сказати, що ми її дуже любимо, хоч часто забуваємо про це говорити, або нам незручно це казати, ми ж не американці.
Наскільки вас живило мистецьке середовище Львова?
— Я сформувалася у Львові, там вчилася, роками туди їздила і до мене приїжджали десятиліттями. Моє тодішнє львівське товариство було андеграудним, це були надзвичайно розумні, ерудовані, унікальні люди, в спілки вони не вступали. Моя приятелька, до прикладу, ніде не хотіла працювати, і це принципово. Вона краще воліла на Личаківці підмітати алеї. А потім там все змело вітром – все розсипалося, як картковий будинок, близькі мені люди роз’їхалися хто куди, дехто загинув, когось навіть вбили. А я залишалася в Ужгороді й змушена була навчитися жити без львівського допінгу. З’явилося своє мистецьке середовище. Найближчими людьми стали художники – Коржі, Ігор Панейко, Олена Кондратюк. А от Львів вибудував у мені такий стержень, який мене тримає і досі.
Мирослава Росул, керамістка:
– Насамперед Надія Пономаренко врятувала для нас пам'ять про наше місто. Пригадую її будинок, цікавий такий, ще з дерев’яними віконницями, коли вона з родиною ще жила на вулиці Горького, її довгий стіл, заставлений фарбами. В цьому домі мені чомусь завжди легко дихалося. Надія Пономаренко унікальна. І якщо я кричу, беру велику форму, то вона все це саме вміє сказати пошепки, і це чутно. Надія Пономаренко – це велич навіть в загальноукраїнському контексті.
Чим став для вас Ужгород? «Правильна» відповідь, що це затишне європейське містечко... А як вам здається?
– Напевно, я Ужгород довго не приймала чи він мене не приймав, хоча й народилася тут. Але коли їздила в Східну Україну, до батькової-маминої рідні, то й там відчувала себе не своєю. І тільки через поезію Мідянки я прийняла Закарпаття. Бо він назвав цю землю. Адже коли предмет не названий, його наче б і немає.
Є таке оповідання про провінційне містечко. Смисл такий, що це глухий кут, в якому опиняються ті, які зробили такий вибір. Колись в молодості мені пояснювали схему життя. Що це багаторівневий лабіринт, і дуже важливо в певний момент зробити правильний вибір. Інакше потрапляєш у глухий кут, і скільки б енергії не викидав, ти ніколи не проб’єшся на вищий рівень. Очевидно, я належу до цих людей.
Тетяна Ліхтей, поетеса і видавець:
— Надія Пономаренко оформляла мою книгу «Зела». Я раніше собі уявляла, що з художником треба для цього багато зустрічатися, спілкуватися. Але сталося інакше. І була по-доброму шокована результатом. Тому потім, коли йшлося про серйозні проекти, вже знала, до кого звертатися. Це і збірник «Дванадцять», і «Між Карпатами і Татрами». У Надії Пономаренко є унікальний дар – відчути тему, настрій книжки. А вдома на мене дивиться її картина «Сестри». Тому можна сказати, що Надія Пономаренко ввійшла і в коло моєї сім‘ї.
Пані Надіє, чи є речі, які приносять вам радість?
– Колись це могла бути якась гарна книга, фільм чи музика. Але це знову ж таки пов’язано з періодами. Найперше були Ахмадуліна, Юнна Моріц. Був час, коли любила Мандельштама, з неякісного самвидаву тихцем на друкарській машинці його передруковувала. До речі, коли просто читаєш – сприймаєш текст більш поверхово, а от коли передруковуєш римовані рядки, вони стають наче твоїми. Зараз рідко буває, коли від мистецького твору отримуєш потрясіння. Так само і в живописі. Враження, що все бачив-передбачив. А ще нас оточує дуже багато неякісного. І це стосується всього: і повітря, і харчів, і стосунків, і мистецького продукту. А від цього настає певна втома.
Михайло Приймич, мистецтвознавець:
– Найперше хочу сказати про пані Надію як про педагога, коли вона очолила кафедру дизайну в художньому інституті. А сьогодні тут вже маємо багато успіхів. І це за дуже короткий час. А ще в Надії Пономаренко завжди присутнє оте служіння мистецтву, а не самопрезентація, як це робить дехто. А якщо говорити про її композиції, там немає нічого зайвого. Я, можливо, виділив би серії робіт, де вона звертається до речей, які репрезентують нашу історію. І якщо Манайло безпосередньо зустрічався з носіями цієї культури, то пані Надія продовжує ці пошуки в реальних речах, вона надала знакової, символічної образності речам, які справді нас захоплюють, але не розкриваються перед нами.
Копітка праця в художньому інституті – це важливий для вас досвід?
— Так, робота з дітьми багато чому навчила. Я стала більш дисциплінована, відповідальна і, мабуть, добріша, поблажливіша. Якщо раніше вважала, що найважливіше – бути художником, то зараз так не думаю. Так, художники – люди дуже честолюбні, зациклені на своєму егоцентризмі. А викладацька робота пожирає творчу енергію і не дає змогу служити своєму его. Ця ситуація, з одного боку, ніби виштовхнула мене з богемного кола, з іншого — допомогла мені подивитись на закарпатський ярмарок марнославства збоку. Може, я нарешті доросла до усвідомлення такої простої істини, коли важлива людина сама по собі, а не те, чи є вона відомим художником або знаним поетом.
Ігор Панейко, художник:
— Я, коли приїхав в Ужгород, ще з нею не був знайомим, але тоді вже існувала така аура: Пономаренко... Коли вже побачив її перші роботи, надзвичайно складну графіку, був дуже вражений. Її роботи глибокі, вишукані й мудрі.
Думаю, Надійчина дорога, як людини, як митця, нелегка саме через те, що вона така глибока, справжня. Якщо б вона була таким собі поверховим співцем рідного краю, усміхнених облич співгородян, може, їй би було легше. Ще Надійка цінна для мене отими своїми запитаннями – не конкретно комусь, а в простір. І її влучно, талановито поставлені запитання вартують безліч відповідей.
