Закарпатські літератори представили Закарпаття на фесті Країна Мрій

Усі ми читали Андерсена і знаємо, що колись давно лихі тролі змайстрували дзеркало, у якому відбивається все найпаскудніше, що є в людині. Можливо, це був прообраз телевізора, а може - парламенту, проте дзеркало розбилося і тисячі скалок полетіли світом, вражаючи людей у серця. Однак "добрий" Ганс Християн (http://vsiknygy.net.ua/review/765/) приховав від нас той факт, що одночасно з таким поганим дзеркалом було створене інше - те, в якому людина може побачити все найкраще, що є в її душі. І це дзеркало на відміну від першого не розбилося. Воно ціле-цілісіньке. Знаєте, як воно зветься? Країна Мрій Ті, хто був на фестивалі, підтвердять: там не чутно лайки, там майже немає сварок, і навіть сміття люди не залишають на галявинах, а прибирають за собою. І це, нагадаємо, такі самі люди, які ходять вулицями щодня, кидають недопалки з вікон авто та штовхаються у транспорті. Але подивіться в очі громадян Країни Мрій - з ними хочеться спілкуватися, їм хочеться посміхатися. Звісно, ми не ідеалізуємо фестиваль - але погодьтеся, що процент негативу, який там існує, на порядок менший, ніж у реальному житті. Прикро лише те, що ювілею Януковича ЗМІ приділили значно більше уваги, ніж Країні Мрій. Втім, у збігу дат є й свої плюси - принаймні фестиваль обійшовся без офіційних візитів, які утруднюють його роботу. Організаторам вистачило й шквалу з дощем. Нам пощастило: вже п'ятий рік ми є не просто глядачами і навіть не просто громадянами Країни Мрій, але маємо відношення до організації його книжкової частини, яка з 2007 року перетворилася на повноцінне літературно-книжкове дійство. Тепер, прийшовши до тями після складних фестивальних днів та ночей, ми вирішили поділитися з читачами своїми поглядами на Країну Мрій, на те, що ми бачимо у ній і що вкладаємо у книжкову частину. Одразу хочемо вибачитися перед своїми прихильниками за певну розхристаність тексту, яка зазвичай для нас не характерна. Це - швидше нотатки, ніж стаття, тож так їх і сприймайте. Країна без чиновників Якщо не згадувати "набіг" президента Ющенка, що буквально поставив рака всю Країну Мрій - 2005, можна вважати фестиваль територією, вільною від начальства. Та й 2005-го ми були приємно здивовані тим фактом, що Олег Скрипка, ініціатор та господар фестивалю, не приєднався до почту підлабузників навколо президента, а займався собі своїми справами. Можна пригадати й 2004-й, коли влада вимагала припинити концерт і навіть вимикала електрику через те, що фестиваль заважає людям спати (що то за таємничі люди, які сплять на Співочому полі, з'ясувати не вдалося). Однак у цілому можна підсумувати: вплив начальства на Країну Мрій є мінімальним, точніше мінімально-шкідливим: ну, менти вимагають якихось міфічних дозволів, ну, якесь цабе лається на майстрів, що розташувалися на травичці - але це й усе. Цікаво інше Фестиваль є досить масштабною подією: десятки тисяч відвідувачів, сотні учасників, багато майданчиків зі складною програмою, енергопостачання, побутові зручності, порядок, сміття, організаційні накладки. Згодіться, що для того, щоб зрушити таку машинерію, потрібна велика робота дуже відповідальних і кваліфікованих людей. Але дивно - при всій своїй відповідальності і кваліфікації ці люди не стають центром уваги на фестивалі. Вони роблять свою роботу непомітно і якісно, намагаючись не заважати простим громадянам Країни Мрій відпочивати та працювати. Отак би й наше чиновництво, га? А то кожен начальник ЖЕКу корчить з себе велике цабе, не кажучи вже про мерів, міністрів та президентів. Всім стояти - президент їдуть! А Скрипка по Країні Мрій ходить пішки, без почту, без охорони і нікому не заважає. Хто є головним в Україні? Правильно, чиновник. Країна Мрій теж має своєрідне "чиновництво" - кураторів майданчиків, організаторів, бригадирів тощо. Проте вони не "контуряться" і спокійно роблять свою справу, значно ефективніше, до речі, ніж дяді у кабінетах міськради. Країна Мрій дає нам зрозуміти: принаймні два дні українці можуть дати собі раду без чиновників. Може, цю практику варто розповсюдити у часі і просторі? За рибу гроші Дивно, але головним повідомленням ЗМІ напередодні фестивалю було: "Країна Мрій стане платною". Невже нічого важливішого журналісти не помітили? Ну хоч би те, що на відміну від минулорічного, цей фестиваль буде дводенним. Можна було й про музику написати, і про літературну програму. Звісно, писали. Але вже після величезних заголовків: "Буде платною". Навіть у інтерв'ю Скрипки фразу про гроші виносили у заголовок. Зрозуміло, людей треба повідомити про те, що 30 гривень піде на квитки, однак чи варто на цьому концентруватися? Наскільки нам відомо, Країна Мрій залишилася найдешевшим для відвідувачів етнофестивалем. А якщо врахувати, що до інших подібних подій треба ще й їхати світ за очі - 30 гривень вже не здаються такою сакральною цифрою. Тим більше, що дітей та пенсіонерів пускали безкоштовно (про це, до речі, ЗМІ чомусь промовчали). Книжкова толока Книжкова Країна Мрій розташувалася до лінії кас і тому дехто з краян так і не дістався до Співочого поля - забав вистачало і тут: дві літ-сцени, кулеші, майстер-кляса, книжковий ярмарок. Звісно, витрати музичної частини Країни Мрій не порівняти з нашими: проїзд, харчування, проживання музикантів, оренда звуку, оформлення сцен, реклама і т.д., і т. ін. На це не вистачить жодних спонсорських коштів, а тому не гріх і квитки продавати - тим більше, якщо враховувати унікальність деяких виконавців. Книжникам простіше - кожен учасник фестивалю фінансується з власних продажів. Тому книжковий ярмарок організовувався за принципом толоки: кожен робить, що може. Сцени та лави хлопці з нашого видавництва змайстрували самі, звук частково свій, частково "Медвін" допоміг, дякуємо йому. Учасники приїхали з Одеси, Кривого Рогу, Черкас, Ужгороду, Криму - машинами, потягами, хто як міг. Жодних спонсорів, жодних квитків. А витрати на матеріали і продукти, оренду техніки наметів і меблів, профінансував врешті-решт той-таки краянин фестивалю, купуючи книжки. Це, до речі, значно надійніше джерело, ніж будь-який спонсор. Звісно, коли берешся щось організовувати, одразу потрапляєш під вогонь критики. Наш тренер з боротьби у таких випадках казав: "Хто не робить, тому легше". Тому ми розуміємо, що не догодили багатьом журналістам, особливо тим, хто не дав собі ради уважно послухати, подивитися та розібратися у тому, що відбувалося, а судив за принципом Побєдоносікова: "Зробіть мені красиво". Проте постійні аншлаги на літ-сцені, майстер-клясі та майданчику кулешів, свідчать, що комусь-таки літературні заходи припали до смаку. Критику ми чуємо, будемо вдосконалюватися і так само розуміємо, що врешті-решт все одно залишимося у всьому винними. Таке воно життя. Все на продаж Дивишся фоторепортажі з фестивалю і дивуєшся - невже ми були на різних подіях? В реальності люди йшли безперервним потоком, а на фотографіях: три каліки біля сцени і два на сцені. Однак навряд чи у цьому є змова фотографів. Справа в тому, що у натовпі фотографувати важче, а для того, щоб передати у кадрі, що людей було багато, треба знімати зверху: з дерева чи з гвинтокрила. Фотографу головне - побачити подію, а не глядачів. Звідси й дивні фоторепортажі з порожніми галявинами навколо фольклорних сцен. Але крім невдоволення персон, яким принципово не можна догодити, цікавим видається й інший, практично полярний погляд. Країна Мрій - настільки класне свято, що навіть іноземці дивуються. А тому виникає питання: чи не час фестивалю звернути увагу на просування української культури за кордон? Для того, щоб знайти відповідь завітайте на Андріївський узвіз, де все розраховано, власне, на іноземців. Завітайте та знайдіть, як то кажуть, десять відмінностей. Одну одразу підкажемо: зануджено-байдужий вираз очей продавців та покупців на Узвозі та натхненно-усміхнені обличчя на Співочому полі. Решту дев'ять знайдіть самостійно. І замисліться - чи хочемо ми, щоб Країна Мрій перетворилася на Андріївський узвіз. Секрет, мабуть, у тому, що Країну Мрій ми робимо для себе і чхати хочемо на іноземних гостей. Це унікальне місце, де українець не відчуває себе особою другого сорту. І здається саме через цю свою самодостатність фестиваль стає цікавим для іноземців. Не будемо занурюватися у психоаналіз сучасного європейця і бідкатися, що народну культуру він звик сприймати як імітацію чи музейний експонат. Не будемо також підкреслювати, що на відміну від іноземців вишиванка чи глечик для нас є не бутафорією, а реальним побутовим предметом, яким користувалися наші бабусі-дідусі, та й ми досі іноді використовуємо. Найціннішою для закордону рисою фестивалю, на нашу думку, є україноцентричність. Халдеїв і матрьошечників у Європі своїх вистачає. Чим відрізняється ресторанний лабух від Тараса Компаніченка? Тим, що перший співає "чєго ізволітє", а другий - те, що хоче. Бо творить для себе і для нас із вами. Пам'ятаєте міркування героя "Кримінального чтива" про різницю між Америкою та Європою? Все так само, але є "маленькі розбіжності" - чвертьфунтовий гамбургер називають роялем, а замість кетчупу використовують майонез. Ото і все. Тому ми всіляко підтримуємо Олега Скрипку, який намагається не пускати "матрьошечників" на фестиваль і запроваджує суворий відбір серед майстрів. Країна Мрій (а може, й вся Україна) буде остільки цікавою для іноземців, оскільки творитиметься для нас - українців. Що покладемо до музею? Колись спілкувалися ми з майстринею плетіння з соломи. Жінка охоче показувала, як влаштований оберіг, а потім, немовби вибачаючись, казала, що у неї він не зовсім традиційний, бо містить авторські елементи. Нас дещо засмутило таке ставлення до власної творчості. "Пробачте, будь ласка. Реконструкція старих традицій, це дуже добре. Але чи замислювалися ви про те, що після нас із вами покладуть у музей?", - приблизно таке запитанням задали ми майстрині. Аргумент справив тоді на жінку велике враження, та й на нас, чесно сказати, теж - не кожного дня вдається так влучно сформулювати свою думку. Тому до книжкової програми цьогорічної Країни Мрій ми підходили з цією свіжо-віднайденою міркою. Саме з цих міркувань з'явився у програмі Кобзарський слем. І коли Едуард Драч демонстрував можливості кобзи, граючи Паганіні, а потім американські банджо-брейки, його колеги по цеху стояли за сценою з нашорошеними вухами і перемовлялися: "Оце і собі щось таке треба вигадати". Звісно, слем - не змагання. Це швидше шоу за участі глядачів. Але перемога Ярослава Джуся - того самого, що підірвав цьогорічне шоу "Україна має талант" - та ще й у складі незвичного дуету бандура-гітара, є досить показовою. Хлопці вразили публіку семплами з Леді Гага та "Океану Ельзи", перемішаними з народною піснею про бабу, яка пішла на базар і довели, що бандура - не архаїка і не музейний експонат, а реальна сучасна музична одиниця. Проте найприємнішим і найочікуванішим став той факт, що слем зібрав повний аншлаг з людей, які ніколи б не завітали на традиційну кобзарську сцену, та й взагалі не стали б слухати кобзу. Те саме можна сказати і про виступ кримських татар, гагаузів, циган, болгар та азербайджанців на літературній сцені. Ми усвідомлюємо, що серед громадян Країни Мрій мало тих, хто розуміє ці мови. Проте усвідомлюємо й інше - велика українська культура не є мононаціональною. Ми також відповідаємо за культури тих народів, для яких Україна стала батьківщиною і які не мають підтримки з-за кордону. Українська культура має опанувати себе, як материнська для багатьох малих культур, що виживають на нашій землі. Інакше нічого не вийде. Ми запросили на сцену і представників регіональних українських літератур: з Одеси, Кривого Рогу, Закарпаття, Черкас - щоб краяни фестивалю та й ми самі зрозуміли, що культура не робиться лише у Києві. Адже до столиці митці перебираються вже тоді, коли чогось досягли. А як бонус запальний виступ одеситів сприяв розвіянню міфу про "російськомовний південь". Атака клонів Цьогорічний фестиваль має увійти в історію. Адже вперше за сім років на ньому було представлено не тільки українську музику, декоративне мистецтво та літературу - але й кіно. Чотирнадцятий дубль кінофестивалю "Відкрита ніч" знайшов притулок на книжковій Країні Мрій - на подвір'ї музею Івана Гончара. Це була чистісінька афера - організація кінофестивалю за тиждень. Але нам вдалося тим-таки методом толоки, без копійки фінансування провести фестиваль. Дякуємо добрим людям, передусім Петрові Гончару, які підставили плече у складний для "Відкритої ночі" період. Але ідеальних заходів не буває. Так і тут - програма кіно-показу була саме у розпалі, як на неї налетіли чорні круки. Двоє попів (чи то ченців, хто їх розбере) з Лаври прийшли закривати фестиваль через те, що він заважає їм спати. Довелося вступати у теологічну дискусію, нагадувати про те, що як попи мають Всенощну, коли теж дзвонять у дзвони і заважають людям спати, так і українське кіно має свою Всенощну - "Відкриту ніч". Коли ми казали, що Христос заповів бути терпимими, попи (чи то ченці) убивали нас контраргументом: "Прічом Хрістос, ми гражданє України!". А коли ми зауважили, що смирення є чеснотою священнослужителя, попи заявили, що всьому є межа. До речі, цікаво буде на дозвіллі подумати про межу християнського смирення, а також про те, чому про це не згадується у жодному з Євангелій. Сутичка з попами Московського патріархату (або, як казали глядачі "Відкритої ночі", "пархату") тривала два раунди, ми стишили звук, але вони знову з'явилися вже з двома підозрілими типами у синіх сорочках, що позиціонували себе, як "казАкі". Наших було більше, тому до бійки не дійшло, але відзначимо, що манери попів Московського "пархату" та "казАків" дуже нагадують бандитські і розмовляти з ними треба у такий самий спосіб - за "понятіями" - до них тоді краще доходить. Епілог і він-таки пролог до наступної Країни Мрій У чому загадка та унікальність цього етнофестивалю? Мабуть, у тому, що Країна Мрій - це не країна мрій Олега Скрипки. І не країна мрій Ющенка чи (свят-свят) Януковича. Це країна, де втілити свою мрію може кожен з нас: хто слухаючи музику, хто танцюючи, цілуючись, співаючи, хто купуючи вишиванку чи навчаючись гончарству, каліграфії, лозоплетінню, слухаючи вірші, читаючи книжки і так далі відповідно до програми свята. Але для нас найцінніше те, що Країна Мрій дозволяє самому створити свою її частинку просто тут, на газоні чи асфальті. Ще вчора там було порожньо, а сьогодні - літ-сцена, на який читає вірші Позаяк. Ще вчора там сиділи матрьошечніки, а сьогодні - книжковий ярмарок, майстер-кляса, майстерня кулешів тощо. Ще вчора було порожнє подвір'я, а сьогодні - кінозал. Не можна сказати, що це робиться легко. Наші люди працювали практично цілодобово як до фестивалю, так і під час - проте жоден не обурився і не заскиглив. Бо усі ми творили, а це - процес захопливий. І тут виникає питання: якщо отак от, за кілька тижнів можна перетворити порожній плац на Країну Мрій - то що нам заважає перетворити на неї всю нашу країну? Кожному з нас створити навколо себе невеличку таку "країну мрій"? Мрій власних і своїх близьких. Може, такою і має стати справжня Україна - об'єднанням країн наших з вами мрій? Треба подумати. Бо поки ми зволікаємо, свої мрії втілюють інші: політики та бізнесмени. Про що вони мріють, здогадатися не складно. Але чи згодні ми з вами жити в країні таких мрій?