В Ужгородському прес-клубі за ініціативи закарпатських журналістів відбувся «круглий стіл» на тему «Чи потрібна професійна етика сучасним журналістам? Стандарти закарпатських ЗМІ — до чого прагнути наступному поколінню медійників». Журналісти обговорили такі питання: що впливає на професійність крайових журналістів; журналістські міжусобиці: чи страждає від цього явища якість матеріалів; написаному вір, але сам перевір; як реагувати на анонімний он-лайн «бруд» та «підпільних» коментаторів.
Тележурналістка Наталія Зотова торкнулася теми коментарів, які з’являються в Інтернеті, зокрема, з критикою роботи колег-медійників: «Бути критиком -- дуже відповідально. Критика повинна породжувати бажання стати кращим, отоді це є критика. Я не читаю Інтернету, а коли нещодавно ознайомилася з коментарями, особливо анонімними, то мені було зле. Виявляється (судячи з анонімних дописів, усе, що у нас робиться -- все не так». На думку Наталії Зотової, насправді причина таких коментарів не відсутність професійної журналістики, а у тому, як люди сприймають себе та успіхи інших. «Закарпаття—єдиний регіон України, який має представників усіх центральних ЗМІ: друкованих, інтернет,ТБ. У нас є журналістика, але справа у тому, як ми самі себе сприймаємо, як ми сприймаємо успіхи інших колег, чи радіємо, чи черпаємо щось»,--каже Наталка Зотова.-- Щодо колегіальності, не думаю, що нам потрібно уподібнюватися правоохоронцям, які прикривають один одного, змінюючи свідчення, чи медикам, які переписують історію хвороби, лиш би не здати колегу. Але й не варто критику, яка лунає, робити кухонно-побутовою. Якщо критикувати, то критикуймо грамотно, так, щоб хотілося працювати і ставати кращим».
Редактор Тетяна Вашаргелі щодо порушеної проблеми зауважила: «Основна проблема нашої журналістики – провінційна амбітність. Звідси «гавкання», обливання брудом в інтернеті. Не бачу змісту відповідати на такі звинувачення, якщо вони не висловлені особисто. Анонімні звинувачення – це низько. Я не можу з цим боротися, бо не знаю, з ким маю справу. Це не є свобода слова, вона не може бути анонімною».
Щодо методів протидії такому явищу, як анонімні пасквілі, журналіст Олександр Попович порадив колегам не винаходити велосипед. «Блогосфера існує давно. Одним з перших блогерів на Закарпатті став Олександр Богданов, який ще з 2004 року веде блог. Які речі йому доводилося переживати -- я пам’ятаю. Ми разом відбивали атаки анонімів. Та все зводиться до того, що якщо людина не здатна підписатися своїм іменем чи зареєстрованим ніком, то аноніму на сайті просто нічого робити. Свобода слова, до речі, вирішується запросто – є тимчасові паролі. А коментарі від їхніх власників з’являються на сайті після перевірки тексту адміністратором (на предмет наявності образливих чи нецензурних висловів)», -- каже Олександр Попович.
Прес-секретар міського голови Ужгорода, журналістка Алла Хаятова щодо власного досвіду зауважила: «Я рада, що так сталося, бо виявилася проблема і ми навчилися її долати. Раджу сприймати таке з гумором і розуміючи, що це, так би мовити, недолік відкритого Інтернет-простору». Натомість Наталія Зотова зауважила: «Це ми розуміємо, а читачі нерідко сприймають прочитане за «золоту монету».
Томаш Деяк торкнувся проблеми внутрішньої цензури журналістів, а також того факту, що кореспонденти у невеликому місті можуть уникати висвітлення відомої їм проблеми, якщо вона торкається їх особистих знайомих. «Постійне переживання журналістів, як би чогось не сталося. А десь, коли потрібно включити професійну журналістську позицію боїмося іти далі, бо там знайомі, і там. І на підсвідомому рівні журналіст починає писати менше, ніж він би міг,-- сказав Томаш Деяк.--. Говоримо, що журналісти видумують, а іноді вони не договорюють».
Інтернет-журналіст Маріанна Савицька вважає, що окреслену проблему стосовно он-лайн журналістики доречніше було назвати «від лайна до етики», оскільки, на її думку, триває процес еволюції у бік цивілізованої комунікації. «Мережа у світі починає впливати на щось і щось вирішувати. Наша онлайн-журналістика наразі ще нічого не вирішує, проте починає бути усе більш вагомою та об’єднує все більше людей», -- каже М. Савицька. Щодо редагування адміністратором коментарів, то у закарпатських сайтів, на жаль, надто мало працівників для того, щоб відстежувати увесь масив інформації. А про видалення грубих коментарів учасники висловлювалися, що це не цензура, а шлях до якісного рівня комунікації в Інтернеті. Автори дописів повинні насамперед підписувати їх власним іменем.
Соціолог та політолог Віктор Пащенко натомість зауважив, що завжди будуть люди, які, не реалізувавшись чи маючи особисті психологічні проблеми, вирішуватимуть їх, критикуючи інших. На переконання В. Пащенка, особисті суперечки цікавлять лише двох осіб та ще, можливо, кільканадцять «вболівальників», любителів взяти участь у перепалці, а для суспільства така суперечка не матиме значення. «Коментарі у радянські часи були на огорожах. А сталінізм, до речі, це не Сталін, а практика анонімних доносів тих часів, а це частина людської природи. Якщо таке виливається в Інтернет – то це дзеркало суспільства. Коментатору це створює психотерапевтичний ефект – покритикувавши когось, людина піднімає власну самооцінку», -- каже В. Пащенко. Він також наголосив, що журналісти, як і політики – представники публічних професій і повинні бути готові до обговорювання та будь-якої критики. Це люди, нереалізовану, не можуть щось здобути, піднімають самооцінку.
Викладач кафедри журналістики УжНУ, к.ф.н. Володимир Тарасюк зауважив: «Ми повинні усвідомлювати, що ми суспільні люди, які у своїй роботі щодня виходять на громадський суд. І є люди, на жаль, яким подобається не лише критикувати, а обливати когось брудом, випліскуючи власне незадоволення життям. Кожен має право на критику. Інша справа, коли йдеться про відверті образи». Доповідач також навів досвід британської газети «Ґардіанс», яка свого часу відкрила можливість коментувати кожен свіжий номер, у результаті отримала й огульні вигуки, але наклад зріс за короткий період на 20 %. «Дозволяли писати все, крім ненормативної лексики,-- розповів Володимир Тарасюк.—Ще одна історія про газету «Вашингтон пост», журналістка якої написала матеріла про 3- річного хлопчика-наркомана. Жінка отримала Пулітцерівську премію, а коли всі громадські організації почали шукати того хлопчика, з’ясувалося, що його просто немає. Журналістка його вигадала, бо хотіла привернути увагу до цієї проблеми. Протягом року вона не могла знайти роботу, півроку стояло питання про виживання газети, читачі перестали її купувати, бо втратили довіру до видання».
На «круглому столі» зазначалося, що боротьба з нечесністю дорого коштує, це є елемент фаховості медівників, їхнє ім’я. Йшлося і про те, що впливає на якість журналістських матеріалів. На думку Віктора Пащенка, один з елементів, який однозначно заважає розвитку професійної журналістки, це—зв’язки. «Наприклад, якщо ми один одного знаємо, і я тримаю у голові, що думає про сою позицію хтось інший, то я себе цим гальмую. Журналіст, якщо пише матеріал, він має бути відсторонений».
