Закарпатський різьбяр серцем любить мальовничу Міжгірщину (ФОТО)

Дивує і захоплює титанічна продуктивна робота різьбяра з дерева, адже на рясне дивотворіння необхідно затратити багато часу, не кажучи вже про те, що ще треба мати вагомого ґатунку талант. Зроблені ним незбагненно натхненні речі як руками, так і розумом переконливо ілюструють, що він справді володіє Божим даром. Верховина повинна пишатися, що має у себе великого хисту митця, який власним доробком лиш збагачує культурну спадщину українського народу, возвеличує його незламну могутню духовну силу, котрій передаватися з покоління в покоління, жити у віках. Вже цьогоріч Юрій Юрійович встиг видати “на-гора” аж цілу низку робіт, кожна з яких без винятку спроможна викликати море сильних почуттів захоплення. По праву вартує масу найсхваленіших сердечних слів-відгуків, скажімо, масивний у розмірі і ювелірно тонко витончений у майстерності декоративний таріль, присвячений нашому видатному земляку-поету Петру Скунцю. Кожен штришок портрета на дереві вміло відображає геніальність літератора, його аристократичний волелюбний дух. До речі, лірику лауреата Шевченківської премії художник може декламувати з пам’яті цілими годинами. Як і інших класиків української або зарубіжної літератури, натомість має енциклопедичні знання з історії людства. Інший твір — посвята народному меснику з Колочави Миколі Шугаю з нагоди його 90-річної трагічної загибелі. Образ легендарного останнього опришка Карпат теж передано філігранно, у найдрібніших деталях, що символізують сміливість і свободу. Одне миле зачарування викликає і робота, котра приурочена возу — сільському дідівському транспорту, що з сивого віку у пригоді на ґаздівстві. Начебто тема дріб’язкова, зате за споглядання її філософського втілення на дереві — задоволення неперевершене. Коли її розглядаєш, то ніби на певний час поринаєш у далеку старожитність, від якої віє романтичним духом предків. Аналогічне можна сказати і про декоративний таріль із загатою на Чорній Ріці, по якій у давнину відважні бокораші сплавляли “зелене золото” Тереблянської долини. Славний на всю Європу музей лісосплаву і єдиний подібний заклад у Старому Світі показаний у первісному вигляді, що надзвичайно важливо для сучасників, бо рідкісний об’єкт вже тривалий час знаходиться у жалюгідному зруйнованому паводком стані, а світлини з його початкуючим типом, як не прикро, нині годі відшукати. В цій трудності переконався й сам Павлович за підготовки до реалізації задуму увіковічити унікальний музей на тарелі. Кого шанує — того і зображує. Це доказує і одна з останніх робіт, присвячена Сергію Параджанову — грузинському і українському кінорежисеру вірменського походження, який за життя, безумовно, поповнив скарбницю світового кінематографа серією поетично-філософських кінодрам, в яких віддзеркалилися традиції та звичаї України і Кавказу. На міжгірського митця особливий вплив, як зізнається, мала кінострічка “Тіні забутих предків”, котра додала йому творчого окрилення. Навіть написав вірша на честь відомої постаті в кіно, що в черговий раз підкреслює всебічну обдарованість Юрія Юрійовича. Загалом ліричних творів має стільки, що вже пора видавати й окрему поетичну збірочку, доплюсувавши її до двох раніше випущених у світ ошатних книг, в яких розповідається про мистецький шлях Павловича. Ще один декоративний таріль приурочив видатному українському кіноактору, режисеру та сценаристу Івану Миколайчуку з нагоди його 70-річчя від дня народження, якого, на великий жаль, нема в живих вже 24 роки, зате безсмертними залишаються з його участю кінофільми “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Вавілон ХХ”, “Пропала грамота” та ін. Архаїка — це лейтмотив творчого життя художника-різьбяра. Сюжети старожитності для нових робіт черпає повсякчас з побуту Гуцульщини — краю краси і мистецтва, який за молодих років праці на Іванофранківщині став для нього фундаментом становлення у різьбі або, як звик казати, головним університетом, духовно збагатив і сформував. У його доробку багато дереворізьб, що безпосередньо пов’язані із звичаями та традиціями етнографічної групи українців, які живуть у верхів’ях Карпат і на весь світ прославилися талантами і самобутністю. Кожен виріб на гуцульську тематику символічно нагадує, що минуле живить майбутнє. Тепер Юрій Юрійович знову подивував інкрустованою пацьорками, мосяжними цвяшками та слоновою кісткою палицею, яка колись була обов’язковим атрибутом у дорозі заміжньої жінки-горянки. Така майстерно зроблена річ, безперечно, гідна тільки музейної виставки. Як розповів Павлович, подібні палиці, котрі виготовлялися власноручно, замовлялися у майстрів або купувалися на ярмарках, служили за прикрасу, були практичними за мандрівок — на них можна було обпертися у ходьбі, до всього ставали у великій пригоді за відлякування звірів, котрі шастали по хащах і грунях. Палиця подавала голос грізного шелестіння, бо на її узвишші спеціально прикріплювалися металічна кулька або кільце. Звук мав магічну силу під час оборони із випадково зустрічними хижаками — вони щодуху розтікалися на всі боки. Водночас митець продемонстрував нову чарівно оздоблену палицю з рогом, що слугує за ручку. Подібна річ особливо на руку старцям, яких підводять ноги на схилі літ. Довго не можна відірвати очей і від виготовлених з шаром чарівної декорації неоднакових видів чоловічих палиць, які гуцули з прадавнини називали келефами і гонорово ними хизувалися. Цікаво було довідатися за розмови з Юрієм Юрійовичем, що палиця у західному регіоні має чимало синонімічних чудних назв, зокрема, подекуди її йменують кавулею, клябукою чи бадулею… Що не кажи, а за знайомства з творами майстра щораз отримуєш досхочу приємних вражень. Як і під час жвавого спілкування з цією талановитою, ерудованою і мудрою людиною, коли апетитно збагачуєшся пізнанням мистецтва і взагалі життя. Юрій Павлович не таїть секрет формули невичерпного творчого піднесення. Каже, що духовно кохаючись у мистецтві, він серцем любить мальовничу Міжгірщину, куди кільканадцять років тому заманулося переїхати жити. Природне багатство синьогір — це і є його муза, якій він глибоко поклоняється.