У селі Студений на Міжгірщині душа в душу живуть Михайло та Єва Котики
Вік їхнього союзу докотився до позначки аж 65 (!) років, тобто до залізного весілля. У гостях подружжя автор побував напередодні родинного ювілею на їхнє щире запрошення.
У сучасному світі вже стає модно побратися з дівчиною чи жінкою, яка молодша навіть на цілих 30 літ, а за їхнього одруження вийшло навпаки – Єва була на три роки старшою за Михайла. Глава сім’ї і на схилі свого поважного віку – з минулого листопада йому вже йде 84-й – щиро зізнається: «Полюбилася мені». І продовжив розповідь історії взаємної любові. У минулі часи в кожному житловому кутку організовувалися вечорниці. Одного разу, навідавшись на нічні галасливі й веселі посиденьки з парубками-сусідами, з дівочого гурту з куделями та веретенами не лиш впала в око, а наче до серця приклеїлася одна з них. Не просто дівка, а пишна краса – вродлива на вид та ще й щира душею, коли після знайомства з нею забесідували. Виявилося, що й спільні у них родинні долі. Обоє з багатодітних сімей, щоправда, у Котиків братів і сестер було сім – на одного більше, ніж Баників. Ще дітваком Михайло під час Другої світової війни встиг важко попрацювати. Зокрема, споруджував під пильним оком мадярських вояк оборонну лінію Арпада. А у післявоєнний час побував у Чехії. Сватали 24 лютого далекого 1948 року з нанашками. За весільної гостини, за словами тодішніх молодят, а теперішніх старожилів, на столі було лиш з десять літрів вина, солонина та два вівсяні ощипки. Страшна криза тоді панувала в горах.
Після весілля Михайло подався у Воловець – прокладав залізничний тунель. Як через три місяці повернувся у рідне село, на столі чекала повістка. Та замість служби в армії Котику судилося працювати два роки і стільки ж місяців вуглекопом на Донеччині. У м.Дзержинськ при шахті діяла фабрично-заводська школа, в якій три місяці проходив курси підготовки. Михайло Юрійович про перебування на Сході нині згадує як приємне, так і сумне. Пощастило, що заступником директора ФЗО був майже однофамілець – Котиков. Заприятелювали, і мав деякий блат. Неодноразово жартували, хто з них примудрився додати чи вкоротити дві букви у прізвищах. Та невдача спіткала під час аварії в шахті. Від обвалу породи верховинський гірник отримав перелом черепа. Рік лікувався, зрештою дали групу інвалідності.
Добрі люди з райсоцзабезу порадили працевлаштуватися завідуючим сепараторним пунктом у своєму селі, відтак став заготівельником, продавцем у крамниці, трудився навіть у лісі. Будувалася хата, ґаздівські кути якої трималися на плечах непосидючої домогосподарки Єви, а ще четверо дітей треба було ставити на ноги. Дочка Марія нині проживає у сусідньому Волівці, сини Михайло та Федір — у Пістрялові на Мукачівщині, а Василь поруч з ними. Діти потішили шістьма онуками та п’ятьма правнуками. Нащадки – то є гордість подружжя Котиків.
