Погожого літнього ранку 1978 року у селище Міжгір’я на роботу поспішали кілька молодих жителів с. Лозянського, що поруч з райцентром. Люди, які працювали на Грабівці (так зветься частина райцентру), часто добиралися туди пішки. Жвава розмова раптово обірвалася, коли вони минали сміттєзвалище. Тут тліли сміття і тирса, котру вивозили з деревообробних цехів лісокомбінату. Хтось зненацька скрикнув: «Дивіться, людське тіло!», вказуючи у бік звалища.
Обгорілий труп жінки на сміттєзвалищі
І справді серед почорнілої спаленої тирси лежав обгорілий труп жінки. Налякані, вражені люди побігли до найближчої установи і зателефонували в міліцію…
Невдовзі на місце події прибув тодішній начальник Міжгірського райвідділу міліції Василь Фотул, його заступники, працівники карного розшуку, прокурор району. Відповідне повідомлення надійшло і в Ужгород, звідки одразу ж виїхала група на чолі з Василем Оросом, який у той час обіймав посаду заступника начальника карного розшуку УМВС, а також працівники обласної прокуратури. Вогонь встиг спотворити обличчя мертвої людини до невпізнанності, навіть встановити її особу було важко. По району одразу почали поширюватися чутки про жахливу знахідку на сміттєзвалищі…
Старший інспектор профілактики капітан міліції Михайло Буряк перебував у черговій відпустці. Незважаючи на це, за кілька хвилин він уже був у райвідділі. Оскільки на попередній своїй посаді начальника паспортного столу капітан Буряк часто стикався по службі з багатьма людьми, його одразу повезли в морг, чи, бува, не впізнає небіжчицю. Однак усі намагання правоохоронця допомогти колегам виявилися марними: обпечене обличчя дуже набрякло, стало зовсім невпізнанним. Того ж дня Михайла Буряка відкликали з відпустки, і він у складі робочої групи також приєднався до розкриття злочину. Інформації міліціонери мали обмаль. Судмедекспертиза засвідчила: нещасна померла від механічної асфіксії. Оглядаючи тіло покійної і місце, де його виявили, оперативники звернули увагу на обривок нитки, який зачепився за браслет годинника, що знаходився на руці жінки. Годинник не взяли, тож мотив вбивства через пограбування відразу виключили? На нижній білизні померлої знайшли також тоненьку мотузку із специфічним вузлом. «Обехеесесник» Степан Печкан зауважив: саме подібною мотузкою і таким характерним вузлом у торгівельній сфері зв’язують олівці, ложки, виделки тощо. Оце і все. Але ж треба було ще встановити особу потерпілої, адже без цього справа ніяк не могла зрушити з місця. Десь в обідню пору, коли Міжгір’я уже гуділо, мов розбурханий вулик, у міліцію звернулися працівники районного відділу робітничого постачання. Річ у тім, що того дня на роботу з невідомої причини не вийшла касирка підприємства. Міліціонери звернулися по допомогу до її колег. Кількох співробітниць доправили до моргу. Ті й упізнали свою колегу за взуттям, яке вціліло.
Де, коли і з ким загибла була того дня?
Невдовзі група працівників міліції на чолі з начальником райвідділу Василем Фотулом виїхала на вул. Кутузова, до обійстя касирки. Там застали її чоловіка, який тільки плечима стинав, мовляв: не знаю де дружина, бо вчора пішов у нічну зміну і вдома її ще не було, а коли повернувся зранку, подумав, що вона пішла уже на роботу.
Тепер міліцейська машина закрутилася на повну потужність. Для розкриття злочину задіяли ледь не весь особовий склад Міжгірського райвідділу міліції. Встановлювалося, коли і яким шляхом зазвичай жінка поверталася з роботи, з ким могла зустрітися. Почалося похвилинне з’ясування подій минулого дня, правоохоронців цікавило буквально все, пов’язане з особою касирки. Так оперативники дізналися, що післяобідньої пори жінка з водієм підприємства поїхала здавати у банк, розташований у самісінькому центрі селища, виручку. Знайшли того водія. Він зізнався: касирку довіз не до самого банку, а оскільки поспішав, то висадив її у частині Міжгір’я «біля дуба». Чоловік розповів, що бачив, як вона дійшла майже до будівлі райкому партії. А звідти до банку — якась сотня-дві метрів. Та й білий день, центр селища.
Згодом знайшлися очевидці, які справді бачили жінку у вказаний час у центрі. Але гроші в банк Марія того дня так і не здала. Отож оперативникам потрібно було встановити, чому вона не подолала ту сотню з гаком метрів, де із з якої причини звернула з дороги? Ніхто нічого путнього сказати не міг.
За всю ніч міжгірські оперативники не стулили очей. Висувалися різні версії, припущення, малювалися схеми. Та, незважаючи на це, справа просувалася доволі туго, скоріше навіть тупцювала на місці. Тоді ще раз повернулися до виявлених на місці страшної знахідки речей. Обривок нитки нічого не «говорив», а ось мотузка. Вона, звичайно, могла опинитися на тілі, коли його волокли уже на звалищі. Хоча, не виключено, що потрапила туди і раніше. Але як і звідки? Зранку почалося інтенсивне відпрацювання цієї версії. Сищики здійснили огляд усіх автомашин відділу робітничого постачання. В одній вантажівці з будкою виявилося кілька мотузок з уже знайомим міліціонерам вузлом. Згодом стало відомо: у день вбивства з гаража підприємства виїжджала тільки одна машина і… саме та, в якій знайшли мотузки. Ще більше світла на події пролив сторож, який чергував тієї доби. Він розповів: коли під вечір вантажівка виїжджала, за кермом був механік Микола. Невдовзі він повернувся разом із заступником директора фірми, Василем. Потім обидва кудись пішли. Коли стемніло, замдиректора прийшов уже сам, і знову на тому ж автомобілі виїхав з гаража. Куди, сторож через правила субординації не випитував. Поїздка тривала недовго, Василь невдовзі припаркував «ГАЗон» у гаражі та й подався, певно, додому. Тепер дійшла черга і до механіка. Микола розповів, що в кінці робочого дня зателефонував заступник директора і попросив під’їхати на вантажівці до п’ятиповерхівки, розташованої поруч з райкомом партії. Там знаходилася квартира Василевого родича. Той у літній час мешкав у власному будинку в Лозинському. У квартиру навідувався вкрай рідко. Тому ключі від неї дав родичу.
— Та тут передали мені з полонини овечого сиру. Треба його в Лозянське відвезти, нехай його там засолять, — оповідав Василь механіку. – Допоможи мені знести, а то важкий.
«Овечий сир» — під простирадлом
Величезне оцинковане корито, накрите білим простирадлом, чоловіки ледве знесли вдвох. Засунули ношу в будку. І поїхали. Василь по дорозі сказав, що головне було її (ношу) завантажити, а він вже ввечері сам повезе у село. На цьому й розійшлися.
Тепер залишалося зустрітися із заступником директора. Хоча в правоохоронців тут виникали певні сумніви. У свої тридцять з гаком Василь обіймав респектабельну посаду. Сфера торгівлі у часи повальних радянських дефіцитів була справжнісіньким клондайком. До того ж, він приходився родичем Марії. Щось не в’яжеться, невже знову доведеться шукати нові зачіпки та версії? На роботі того дня заступника директора не виявилося. Михайло Буряк та Василь Литвак виїхали в селище Майдан, де Василь мешкав із сім’єю. Вдома стражі порядку застали його дружину з маленькою дитиною. Про місцеперебування чоловіка вона не відала, стверджувала, що той пішов вранці на роботу і все. Міліціонери об’їздили сусідні села, де знаходилися магазини робітничого постачання, та – марно. Повернулися ще раз до обійстя, однак глави сімейства так і не було. Коли вже втретє міліціонери з’явилися на подвір’ї, дружина геть сполошилася, чого це вони так настирливо шукають чоловіка? Довелося її заспокоїти, мовляв: терміново потрібен якийсь дефіцит, а Василь обіцяв його дістати. Та недарма кажуть, Бог любить трійцю. Вкотре повертаючись ні з чим, метрів за 300 від домівки підозрюваного міліціонери зауважили його. Чоловік був напідпитку. Побачивши людей у формі, які запропонували проїхати у райвідділ, одразу змінився в обличчі, зблід. Але слухняно сів в авто. У райвідділі під час розмови з оперативниками стояв на своєму, мовляв: на машині їздив у своїх справах, про вбивство нічого не відає. Прямих доказів його вини правоохоронці не мали, тому затримати не могли. Однак, якщо винен – може податися у біги. Оскільки медики виявили у підозрюваного середню ступінь сп’яніння, та його помістили в одну з камер ізолятора тимчасового тримання, яка слугувала медвитверезником. Довгою і безсонною видалася ніч для міліціонерів. Мабуть, набагато довшою була вона для Василя.
«Це я вбив!»
Вдосвіта він попросив зустрічі із начальником карного розшуку, який також мешкав у Майдані. Коли Ілля Кавка увійшов в камеру, заступник директора викрикнув і зізнався: «Це я вбив!..» А далі розповів, як усе було.
Василь добре знав, коли і яким чином здається виручка з магазинів у банк. Там іноді були «кругленькі» суми. Зауваживши касирку, яка пішки із сумкою прямувала вулицею, у нього одразу визрів план. Перестрівши жінку, чоловік попросив її передати комусь деякі документи. Але нібито залишив папери у квартирі родича. Запропонував разом піднятися туди. Бідолашна й припустити не могла, що той має лихі наміри. Пропустивши касирку вперед, Василь замахнувся і щосили кулаком ударив її по голові. Жінка упала, тоді нелюд накинувся на неї і став душити. Здобиччю вбивці стали трохи більше, як 5 тисяч радянських карбованців. Спакувавши тіло у корито, зловмисник закутав його простирадлом і викликав механіка з вантажівкою нібито для перевезення сиру. Витримку мав залізну. Адже не виключалося, що механік міг поцікавитися якістю сиру чи попросити скуштувати його. Літній день довгий, тому знайшлися очевидці, які бачили, як велика ноша вантажилася в машину. Можливо, люди звикли, що сюди часто привозили чи відвозили якийсь товар, і не звернули на таку метушню особливої уваги. Потім, уже ввечері, Василь відвіз свою жертву на околицю Міжгір’я, де й викинув її у тліючу тирсу на звалищі.
Були й інші докази причетності Василя до скоєння вбивства. В його будинку міліціонери вилучили сорочку, на правому рукаві якої стирчали обірвані нитки точнісінько такого кольору, які знайшли на браслеті убитої. Мабуть, зачепився, коли стягав свою жертву з машини. Також зловмисник зізнався, що ключі, які були в касирки, викинув у піч хлібопекарні на території відділу робітничого постачання. Одразу ж зупинили випічку, і в попелі виявили шматок переправленого металу, з якого виготовлялися ключі. Ретельно оглянувши квартиру, де сталося вбивство, розшуковики знайшли волосся, що, за висновками експертизи, належало вбитій. Були вилучені й гроші.
За розкриття цього резонансного злочину Іллю Кавку та Степана Печкана нагородили цінним подарунком. Михайла Буряка та Івана Сирохмана відзначили наказом начальника обласної міліції. А в Міжгір’ї на міліціонерів стали дивитися по-новому, імідж підрозділу стрімко пішов догори.
Рослідуванням справи займалася прокуратура і матеріали згодом передали в суд. Феміда винесла суворий вирок, вбивця отримав найвищу міру покарання – розстріл. А через якийсь час в обласній пресі було надруковано, що вирок виконаний.
Час невблаганно спливає. Багатьох працівників міліції, які розкривали цей злочин, уже, на жаль, немає серед живих. Хоча й на сьогодні не зовсім зрозумілим залишається (та й залишиться, мабуть, назавжди), мотив злочину, що підштовхнув нібито нормальну людину до скоєння такого вчинку. П’ять тисяч на той час — ціна легковика. Важко віриться, що забезпеченому заступнику директора торгівельного підприємства вона була так необхідна, щоб наважитися на скоєння вбивства. Однією із версій, яка побутувала серед людей, було те, що Василь полюбляв гру в карти. Звичайно, і коло гравців збиралося відповідне. Можливо, зерно правди тут є, бо після цієї НП із Міжгір’я в інші регіони чи навіть за кордон виїхало кілька посадовців району…
