Про таких як Михайло кажуть, що в нього «шило в одному місці». Своєю гіперактивністю він ще з дитинства добряче вирізнявся з-поміж однолітків, отож рідні добре розуміли, «сидяча» робота у перспективі – це не про їхню дитину.
«Чесно, сам не знаю, чому тоді потягнуло в рятувальники: ні родина, ні друзі до цієї служби не були дотичні. Якось батьки, після закінчення 11 класу, запропонували стати курсантом ЛДУ БЖД, я й погодився. Перших тижнів два у Львові було тяжко: дисципліна, як-не-як молодий хлопець, а тут казарма, кожний крок під контролем — таке собі. А потім звик і зрозумів та в черговий раз переконався, що адреналін – це моє».
Час спливає швидко, але за 18 років служби в рідному Мукачівському гарнізоні ДСНС, начальник караулу ні хвилини не пожалкував, що присвятив себе повністю рятувальній справі. Наш герой знає точно, що його служба не лише приносить задоволення від порятунку людей, але й наповнена викликами та небезпекою, що вимагає від нього мужності й відданості. Звісно всяке довелося бачити за ці роки: було чимало випадків, складних і не дуже.
«Люблю виїзди – то робота моя… Хоча добре усвідомлюю, що наші виїзди – в людей біда та страждання. На щастя, чимало наших викликів для потерпілих закінчувалися й хепі-ендом. Пам’ятаю пожежу в одній з мукачівських багатоповерхівок: господар прийшов зі зміни, поставив підігріти їжу, а сам трішечки приліг і…заснув. Коли ми привели його до тями, спочатку прийняв нас за злодіїв… Ще б кілька хвилин і чоловік, через сильне задимлення, залишився б спати вічно. Звісно він потім дуже дякував, що подарували йому другий день народження».
Найбільше Михайло в людей цінує чесність. «Спочатку батькам про свою ротацію на Схід у листопаді 22-го хотів нічого не казати. Але з дитинства навчили не обманювати, тож вирішив повідомити, проте у своїй інтерпретації: мовляв, там не літає і далеко від лінії зіткнення. Уже потім, коли повернувся, то розповів дещо більше. І коли побачив як мати розплакалася, то зрозумів, що таки зробив правильно, коли «не договорив» інформацію про своє відрядження на Харківщину».
«Куп’янськ, або те, що від нього залишилося після російської окупації, першу добу зустрів нас спокійно, а вже в наступне чергування вперше побачив «що» таке ракета і «що» вона може робити. Вночі С-300 впала на триповерхову будівлю, де були магазини, пошта… Ця потужна споруда просто розсипалася в друзки: все деформувалося й склалося на очах, а по периметру було все у таких металевих підшипниках. Ми тоді були трішечки в шоці. Ще й місцеві колеги застерегли нас: хлопці ви дивіться - будьте пильними, бо може прилетіти безпілотник і упродовж години буде обратка. Та відразу ж «заспокоїли» - не переживайте, «свою» ракету ви все одно не почуєте: робіть свою справу, а там як карта ляже. До війни важко адаптуватися днів 5, а потім звикаєш – варіантів нема. Але перемога вже не за горами. Тож маємо стояти за свою правду і волю».
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
