Антал Майнек: «Закарпаття стало для мене другою Батьківщиною, яку я полюбив»

– Владико Антал, чому Ви вирішили присвятити своє життя служінню Богу? – Я пам’ятаю, що із самого раннього дитинства хотів стати священиком у своєму рідному місті. Батьки згадували, що коли я разом з ними відвідав богослужіння, яке було присвячене століттю Кафедрального Cобору в місті Естергомі ( Esztergom - місто в Північній Угорщині – ред.), то потім постійно говорив їм про своє бажання співати у кафедральному хорі. Тоді мені було шість або сім років. Через деякий час, я вже прислуговував священику у церкві, так як наш будинок був розташований одразу за храмом. Спочатку в нас прислуговувало троє дітей, потім – залишився я один. На той час, це було моїм улюбленим заняттям. Практично кожного ранку я відвідував Службу Божу, аж допоки не пішов навчатись у середню школу. Я повинен був доїзджати до школи, тому вже не мав змогу щоранку піти на богослужіння. Після закінчення школи, я пішов служити в армію, потім – вступив до Будапештського університету вивчати механіку та інженерію. Вільного часу в мене було небагато, тому відвідувати церковну літургію я мав можливість лише по неділях. Я часто замислювався над тим, що мабуть Господь кличе мене, щоб я присвятив своє життя служінню Богу та людям. Цю думка зміцніла, коли однієї неділі я потрапив на катехизацію студентів богословської академії. Це був 1972 рік. Мене дуже зацікавила їх дискусія на філософську, теологічну тематику. Пізніше, один професор теології дав мені прочитати книгу про Святого Франциска, ідеї якого кардинально вплинули на моє світобачення. Я ще більше захотів присвятити себе Богу, але вже не як священик, а як монах – францисканець. Тому я вирішив одразу після закінчення університету отримати чернечий чин Святого Франциска. Через рік після отримання диплому я вступив у монастир. – Нам відомо, що Ви паралельно здобували декілька вищих освіт: інженерно-педагогічну та теологічну. Чому не стали інженером або викладачем? – У 1977 я прийняв чернечий чин Святого Франциска, паралельно навчаючись в Естергомському Теологічному Інституті. Але маючи вищу інженерну освіту повинен був викладати фізику й механіку у Францисканській гімназії в місті Сентендре. Довгий час я суміщав викладацьку й духовну діяльність, аж до приїзду на Закарпаття. Слава Богу у гімназії був чудовий педагогічний колектив, який славився своїми дружніми стосунками. Заглиблюючись в теологію, у релігійну філософію, я мав серйозний намір покінчити з вчителюванням, інженерією, і стати справжнім священнослужителем. На той час у мене вже був чітко сформований світогляд, я хотів стати священиком, а ще краще – монахом. Я дійсно мав велике бажання усамітнитися в монастирі та жити в келії. – Чим відрізняється орден ченців-францисканців, представником якого ви є, від інших чернечих орденів? – Францисканці (OFM, Ordo Fratrum Minorum – ред.) – менш класичний чернечий орден католицької церкви, ніж, наприклад, василіани чи бенедиктинці, які існують вже більше ніж 1500 років. Це чин зовсім нових ідей та поглядів, як для Римсько-Католицької Церкви. Історія каже, що орден був заснований Святим Франциском в Італії. За своїми поглядами він не є таким ортодоксальним, тобто ченці можуть жити та проводити свою діяльність не лише в межах монастиря, але й у соціальній спільноті. Святий Франциск писав, що на першому місті повинна бути любов до Бога, на другому – до свого ближнього. Бог є Любов, яку потрібно передавати своїм близьким. Тобто, якщо буде існувати любов між людьми, то і Бог буде завжди присутній у їхньому житті. – У вашій офіційній біографії згадується, що «у 1989 році…прибув у місію до угорськомовних вірних Римсько-Католицької Церкви Радянського Закарпаття, де обслуговував п’ять церковних громад у Хустському та Тячівському районі». Як так сталось? – Це була дуже цікава історія (усміхається – ред.). Десь на початку 1989 року до мене підійшов провінційний настоятель, який сказав, що є можливість поїхати допомагати угорським священникам в радянське Закарпаття. Він також відмітив, що тут дуже слабкі позиції римсько-католицької церкви, дуже мало священників (8!) але багато костьолів (близько 70). Тому я вирішив переїхати й зайнятись місіонерською діяльністю на Закарпатті. Після пересічення кордону в м. Чоп я був дуже здивований великою кількістю солдатів-прикордонників та комуністичних лозунгів. Потім, мене вразила пустота всередині магазинів та великі черги поза ними. Черги були повсюди – на заправках, в магазинах, на базарах. Що мене змусило залишитись – то це велика доброта місцевого населення. Одразу після переїзду я орендував простий будинок в центрі Виноградова, так як наш монастир влада відібрала для музею. Разом зі мною жили ще два священики. Богослужіння я проводив в костьолах Хуста, Тячева, Буштина, Вишкова та Округлого. Дуже цікавими та одночасно трудомісткими були перші роки після переїзду. Одночасно вивчав російську та українську мову, богослужіння проводив на угорській. Після розпаду СРСР та прийняття Незалежності України, я намагався проводити літургії спочатку на російській, а вже потім – на українській мовах. Закарпаття стало для мене другою Батьківщиною, яку я полюбив. – У 1996 році, в Римі, Ви отримали єпископські свячення, в 1997 році Вас призначено Апостольським адміністратором Закарпаття, а в 2002 – єпископом-ординарієм Мукачівської дієцезії. На Ваш погляд, що вдалося досягти за десять років керівництва дієцезією? – Ну, в першу чергу, ми багато працювали заради повернення всіх костьолів нашій громаді, які виконували різні нерелігійні функції при СРСР. Багато наших вірників відвідували богослужіння в православних, греко-католицьких та реформаторських храмах. Пройшов значний період, перед тим як наші священики повноцінно запрацювали в костьолах, так як їх повертали поступово. Зараз, нормально функціонують більш як дев’яносто римсько-католицьких костьолів по області. Не всі, звісно, повернули, але Слава Богу й за ці костьоли. За останні 15 років було проведено великий обсяг роботи також із з населенням. Це і співпраця з благодійними організаціями, такими як «Caritas» (Каритативна організація Мукачівської Дієцезії). Мукачівська Римсько – Католицька Дієцезія надає матеріальну допомогу дев’яти дитячим будинкам сімейного типу, перші з яких запрацювали у Великому Березному, Мукачеві та Хусті. Одночасно, проводилась євангелізація населення. Мушу відзначити, що це не моя особиста заслуга, а результат злагодженої роботи всієї нашої спільноти. Хочу подякувати всім тим священикам та добродіям, які допомагали укріплювати позиції Римсько-Католицької Церкви на Закарпатті. – Як ви віднеслись до присвоєння звання «Почесний громадянин міста Мукачева» у 2011 році? – До сьогоднішнього дня я не знаю, за що удостоївся такої честі від громади міста. Мер Мукачева, Золтан Ленд’єл, сказав мені, що присвоює звання за великий внесок у розвиток Мукачівщини. Одразу на церемонії я відмітив, що отримую її лише як представник Мукачівської Римсько-Католицької Дієцезії. Бо ця честь, ця нагорода присвоєна за роботу всієї католицької спільноти, а не мені особисто. – Прокоментуйте Ваші відносини з Мукачівською Греко-Католицькою Єпархією, та з її очільником, владикою Міланом Шашіком? – З єпископом Міланом Шашіком ми знайомі здавна. Колись він працював секретарем апостольського нунція в Україні, це коли я ще працював у Хусті. Тоді ми й познайомились. Потім він від’їхав до Словаччини і потім повернувся до Перечина. Ми маємо дуже хороші, дружні відносини з владикою Міланом особисто, і зі всією Мукачівською Греко-Католицькою Єпархією взагалом. Маємо навіть спільні конференції з представниками від Греко-Католицької Єпархії у Львові. Слава Богу, Закарпаття славиться своєю полірелігійністю та мирним співіснуванням всіх конфесій краю, що не можна відмітити за Україну в цілому. – Чи знайомі Ви з Владиком Феодором – архієпископом Мукачівським та Ужгородським? – Так, знайомі. Маємо дуже хороші та дружні контакти. Користуючись можливістю, хочу подякувати православній церкві за те, що аж донедавна дозволяли нам проводити свої богослужіння в їхніх храмах Мукачівщини та Рахова. Зараз, в тих місцях ми вже збудували свої костели, але на протязі двадцяти років ми мали змогу молитися також і в православних церквах. Це безпрецедентний випадок, якого не зустрінеш на Україні. – З якими іншими релігійними конфесіями чи громадськими організаціями Закарпаття веде співпрацю Мукачівська Дієцезія РКЦ. – Ми ведемо діалог також з реформаторською (кальвіністською), церквою. За період моєї служби в Хусті, ми також малі хороші стосунки з місцевими баптистами. Щодо громадських організацій, то я вже згадував про «Caritas», який надає матеріальну допомогу іншим бідним верствам населення краю. Хочу відмітити й активну співпрацю з міжнародним рухом «Pro-life», який направлений на боротьбу за життя дітей в утробі матері, тобто проти абортів. Адже сьогоднішній світ дуже небезпечний для життя людини, тому всім нам потрібно боротись за життя – від самого зачаття аж до глибокої старості. – На Вашу думку, що зміниться в західній католицькій церкві після приходу Папи Франциска. – Це дуже цікаве питання. Я вже давно думаю над цим. Але можу сказати з впевненістю, що зміни будуть. Новий Папа, Франциск, поставив собі вірний пріоритет – боротьбу з багатством та бідністю. На цій основі, виникає та виникало дуже багато соціальних конфліктів, наприклад революції у Франції, Росії. Аби уникнути їх, Папа Франциск намагатиметься реформувати все можливе у світовій католицькій церкві. Він, як намісник Святого Петра на Землі, повинен донести людям – Бог хоче рівності. У Книзі пророка Мойсея Старого Завіту згадується, що кожні 50 років люди повинні наново, рівноправно ділити землю, аби не виникало кризи багатства та бідності. Ці слова вже, мабуть, давно забули, але зараз вони наберуть нового змісту. Святіший Отець Франциск хоче аби церковні чиновники жили так, як в перших століттях існування християнства, тобто без зайвої розкоші. І йому, мабуть, це вдасться зробити. – 31 березня римо-католики відзначали Великдень. Як святкували Ви? – Слава Богу, я мав можливість проводити богослужіння протягом всіх днів свята. Взагалі, я намагаюсь допомагати своїм священикам у кого є більше ніж дві святі меси, не лише в Мукачеві, але також і в менших парафіях. В цей Великдень в мене було ще більше приємних відчуттів, особливо по закінчення святої меси, коли я відчув милість Божу у своєму серці. Я зрозумів – одне діло говорити, інше – відчувати. Ніколи, і ні з чим не порівняти тієї духовної радості, яка сходить на тебе під час проведення служби Божої. – І на закінчення, Ваші побажання закарпатським вірникам? – Святий Апостол Павло вчить, що заради збереження миру та рівності потрібно відібрати від багатих і віддати бідним, а ще краще аби багаті добровільно поділились з бідними. Тому, всім своїм серцем я молюсь, щоб на Закарпатті залишився той мир, який вже протягом багатьох століть формує нашу суспільну рівність. Молюсь і за те, щоби своєю вірою ми спасли один одного від біди, від соціальних чи духовних конфліктів. Живімо так, як пише Святе Письмо, тоді земні дні врятують нашу безсмертну душу.