"Я особисто вважаю, що люди мають бути поховані не в центрі міста, а на кладовищі", - таку думку нещодавно висловив мер міста Мукачева Золтан Ленд’єл на питання щодо перепоховання могил, які знаходяться у самому центрі міста.
Утім домовитися про перепоховання радянських воїнів з почестями з громадськими організаціями ветеранів домовитися не вдалося.
"Я особисто вважаю, що люди мають бути поховані не в центрі міста, а на кладовищі. Туди, куди приходять священики, коли день поминання. Це суто моя позиція як громадянина, християнина по віросповіданню. Особливо хотілося б відмітити, щоб тут не приписували політику", - розповів пан мер.
«Я вважаю, що це рішення має бути прийнято не владою, а громадськістю. Ми це маємо обговорити, може навіть на референдумі, адже такі випадки були і в прибалтійських столицях, робити перепоховання могил. Тобто, силою це питання вирішуватись не буде», - наголосив Золтан Золтанович.
Меморіал радянським воїнам у Мукачеві
Подібні думки на Закарпатті не в новинку. У Берегові теж кілька разів пробували піднімати питання про перенесення пам’ятника радянським воїнам з центру міста, однак представники ветеранських організацій теж зайняли непримиренну позицію - цього робити не дамо!
Натомість площа Героїв (єдина у місті, де раніше можна було відпочити біля фонтанів у тіні дерев) нині перетворилася на місце, яке хочеться чим скоріше оминути. З цього приводу якось висловлювався і місцевий журналіст-блогер Олег Супруненко: "Ввечері біля цих лавочок краще не ходити – можна отримати стусанів від компаній, що заправляються горілкою або „травкою”. Вдень з пам’ятника полюбляють кататись дітлахи – його кам’яні елементи заміняють дитячі гірки. Я перечитую таблички з іменами загиблих. Переважно російські та українські прізвища, вік – від 20 до 40 років. Напевно, всі хоч тайком, а хрещені. Чи думали вони, що спочиватимуть не на затишному кладовищі під пагорбом землі, а на асфальтованій площі посеред далекого, чужого міста (бо у 1944-му це був угорський Берегсас), між кав’ярнею та великим „продмагом”, посеред людських веселощів та клопотів? Було б цілком слушним перенести ці рештки на міський цвинтар, разом із пам’ятником – бо хай він і не надто естетичний, але це ж історія".
І зовсім дисонансом у цьому питанні звучать слова представників вищої української влади. Напередодні Дня Перемоги прем'єр-міністр Микола Азаров навпаки закликав будувати пам'ятники героям ІІ Світової війни по всій країні:
"Хочеться побажати, щоб на всій території України, і в кожному місті, у кожній області є ж свої герої, ось ця пам'ять про своїх героїв була також втілена де в камені, де в бронзі, а де, можливо, в меморіальній дошці", - сказав прем'єр-міністр. Він підкреслив, що уряд буде заохочувати й допомагати в цьому місцевій владі, якщо буде потрібна допомога.
Натомість давайте подивимося, що відбувається у сусідів - в європейських державах. Дивно, але і там досі часто не можуть дійти компромісу - де ж бути похованим воїнам.
Почнемо зі Словаччини. І одразу робимо цікаве відкриття - на площі Визволителів у Пряшеві стоїть пам'ятник-близнюк, абсолютно ідентичний тому, що встановлений у Берегові. І тут так само поховані радянські воїни, загиблі при визволенні міста від фашистів.
Абсолютно ідентичні: меморіали у Берегові та Пряшеві
Як відомо монумент радянським героям-визволителям у Берегові було відкрито 17 червня 1945 року за проектом військового інженера, капітана Є.Ф.Гур’янова. Про автора пряшівського даних немає. Але очевидно - вони абсолютно ідентичні, типові проекти. Про самого Гур'янова відомо небагато - у 1948 році за його проектом збудований іподром та стадіон у місті Нальчик, згодом головний архітектор міста Куйбишев (Самара).
Але справа не в авторі проекту, а в тому, що стає очевидним - більшість подібних пам’ятників не мають жодної цінності у плані архітектури і мистецтва. Це просто звичайний обеліск на братській могилі. Саме так пам’ятник у Берегові фігурує у міжнародному реєстрі меморіалів (http://memory-tour.ru/). Мабуть існують обеліски-двійники і тому, що розташовані у інших містах Закарпаття.
А могилам, згідно християнських традицій, справді не лічить бути у центрі населеного пункту, там де вирує життя і граються діти.
Сьогодні у багатьох містах колишнього соціалістичного табору досі тривають дискусії - що ж робити з цими меморіалами? Наприклад, минулого року мер міста Катовіце (Польща) Петро Ушок направив листа послу Російської Федерації в Польщі на тему перенесення пам'ятника бійцям Червоної армії з однієї з центральних площ міста на кладовище. Він зазначив, що "символ радянського панування" з 1988 року під час маніфестацій регулярно заливали червоною фарбою члени Конфедерації незалежної Польщі і Незалежної спілки студентів. Ще у 1990 році міська рада Катовіц прийняла рішення про перенесення пам'ятника. Однак при проведенні чергових ремонтів на площі чиновники мерії постійно "забували" про цю тему. А проблема у першу чергу в одному - у відсутності грошей на демонтаж, перенесення та перепоховання воїнів. Та як не дивно, рішення російської влади…
Пам’ятник радянським воїнам у Катовіцах (Польща)
Звісно, посол РФ в Польщі Іван Улітік різко виступив проти: "Я думаю, що ми порушимо їх (воїнів) спокій, якщо вирішимо переносити могилу. Я розумію, було б що обговорювати, якщо б мова йшла про перебудову центру міста, розширенні артерій, якісь плани міського розвитку. Але я не чув, щоб влада міста збиралися розширювати цю вулицю. Я вважаю, що вона досить широка, пробок на ній немає, так що реконструкції, при якій був би необхідний перенесення пам'ятника та могили в інше місце, тут не потрібно..."
Нині у Польщі знаходиться 561 пам'ятник радянським воїнам і 638 поховань періоду Другої світової війни. Натомість більшість з них - не в центрі міст. Військове кладовище-меморіал радянських воїнів у Варшаві (створено в 1950 році) займає площу 19 гектарів і оточене парком. У 696 братських та 138 індивідуальних могилах кладовища-меморіалу поховано 23759 радянських воїнів.
Так само і в Братиславі є меморіал на пагорбі Славин, на перевалі Дукля тощо.
Якщо у деяких країнах Європи меморіали не викликають значних суперечок, то є і інші приклади. В Таллінні (Естонія) з 1990-х років доля меморіалу радянським воїнам стала предметом для запеклих дискусій, оскільки частина естонців вважала пам'ятник символом радянської окупації. У 2007 році уряд Естонії прийняв остаточне рішення - перенести меморіал з центру міста. 27 квітня пам'ятник перенесено на Військове кладовище, куди були перепоховані останки радянських бійців. Ці події спровокували масові безлади, в результаті понад 160 осіб отримали поранення. Тоді ж були перервані міжпарламентські зв'язки між Росією та Естонією.
Нині перенесений пам’ятник радянському воїну у Таллінні
У Литві, у Вільнюсі представники ініціативної групи «Саюдіс» також намагаються наслідувати приклад Таллінна і вимагають, аби влада ухвалила рішення про демонтаж радянських пам'ятників, що знаходяться в литовських містах, і про перенесення їх у «більш відповідне місце».
Як бачимо, перенос меморіалів загиблим воїнам здатні спровокувати навіть міжнародні конфлікти. Офіційна Росія вважає їх практично своєю власністю. І має намір втручатися у будь-який спосіб у життя інших країн.
Натомість в столиці Угорщини в цьому питанні все вдалося вирішити майже без скандалів. На початку 1990-х років переважну більшість пам'ятників радянського періоду було демонтовано з площ і вулиць Будапешта. Частина скульптур була переміщена в спеціально створений для цього Парк монументів. Туди ж були відправлені бронзові фігури радянського солдата з обеліска Свободи на горі Геллерт, що розташований на березі Дунаю. А самі поховання перенесли з центру міста на кладовище Керепеші, де знаходиться центральний військовий меморіал радянським солдатам.
Обеліск Свободи на горі Геллерт, Будапешт
Нині у Будапешті залишився єдиний пам'ятник радянським воїнам, встановлений в 1945 році. Він розташований в центрі міста на площі Свободи. Хоча варто зазначити, що військове поховання під ним ще в 1958 році теж було перенесено на міське кладовище. Влітку 2002 року за погодженням з МЗС РФ пам'ятник був демонтований для реконструкції і згодом повернувся на колишнє місце. Однак регулярно стає об'єктом нападів з боку угорських націоналістів. Зокрема був пошкоджений під час антиурядових демонстрацій в Будапешті у вересні 2006 року. А у листопаді 2011 року обеліск був обмальований чорною фарбою та гаслами: "Назад у Трансільванію!", "Геть окупантів!", тощо.
Цього року напередодні відзначення Дня Перемоги вандали розписали написами радянський військовий пам'ятник у берлінському районі Панков. Серед надписів - "Тортури, насильство, вигнання, вбивство", "Окупанти, геть!", "8 травня 45-го ми не святкуємо".
В столиці Болгарії Софії теж регулярно оскверняють пам'ятник Радянській Армії. Напередодні Дня Перемоги в 2011 році пам'ятник розмалювали нацистською символікою, на ньому з'явилися образливі написи. До цього скульптури вже були розфарбовані в героїв коміксів. А минулого року на знак підтримки дівчат з групи Pussy Riot, яких засудили у Москві, невідомі одягли на голови бронзових солдат маски-балаклави. У 90-і роки 20 століття в країні також, як в Угорщині, були демонтовані пам'ятники соціалістичного періоду, які в даний час зібрані в музеї соціалізму в Софії.
У Софії щороку знущаються над пам’ятником загиблим солдатам
Отже, як бачимо монументи загиблим воїнам нерідко стають жертвами наруги з політичних мотивів, через політику Росії. На щастя подібних фактів свідомого вандалізму на Закарпатті практично не зафіксовано. Але питання з перепохованням загиблих воїнів залишається у нашому суспільстві відкритим та дискусійним.
"Було б наївно сподіватись, що мій заклик перепоховати загиблих туди, де личить спочивати мертвим, буде почутим, - пише блогер Олег Супруненко. - І дорого, і народ не зрозуміє, і міській владі легше без зайвої проблеми, ще й зручно – недалеко пересуватись від міськради до міста, де кілька разів на рік покладають квіти..."
І з сумом констатує, що центральний парк у Берегові, наслідуючи приклад Ужгорода та інших міст, поступово перетворюють на цвинтар. Тут нині розташований монумент загиблим чорнобильцям, схожий на могильний камінь, героям-афганцям...
"В нашій сім’ї на радянському боці воювало чимало предків. Дід-артилерист із батьківського боку та бабця, яка дитиною копала окопи під Курською дугою, з боку матері, поховані на берегівському кладовищі. Їм ми й понесли квіти 9 травня".
