Обговорювати сам зміст законів великого сенсу немає, бо крім дестабілізуючої ролі, жодної іншої функції вони не виконують. Закон про Кабмін у такому варіанті діяти не може, тому що треба або міняти Конституцію у визначеному порядку, або скасовувати його ключові положення. Закон про імперативний мандат депутати не можуть реалізувати у власній Верховній Раді, а намагаються збурити ним всю країну. Сьогоднішня його роль – це роль погрозливої дубинки для зміцнення авторитарної влади партійних вождів.

Події останнього тижня у Верховній Раді та поза нею дали багато поживи для обговорення журналістам, експертам, політикам. Однак, відверто кажучи, коментувати їх не дуже хочеться, бо тут виявився весь примітив та дріб’язковість українського парламентаризму та політикуму загалом. Тотальне інтриганство, відсутність будь-якого стратегічного плану і підміна його нескінченною демагогією перетворює політичне дійство у «свинячий базар», де ціна слову і прийнятим законам – копійка, хоча й обертаються тут сотні мільйонів доларів. Однак при такому ставленні до власної справи, можна сміливо передбачити, що ці мільйони дуже скоро знайдуть більш відповідальних господарів за межами нашої держави, а такий політичний проект, як Україна залишиться лише епізодом на межі другого та третього тисячоліть.

Хай там як, але маємо тих депутатів, яких обрали і доводиться говорити про те, що маємо, бо надія помирає останньою. Тим більше, що український виборець довів, що він доволі швидко вчиться і без жалю розлучається з тими, хто не тримає слова.

Так що ж сталося на останньому тижні другої сесії нинішнього парламенту? Перший дзвіночок для Президента та «Нашої України» продзвенів ще напередодні, коли БЮТ, приєднавшись до антикризовиків, здолав вето Президента на мораторій щодо продажу землі. Однак «нашоукраїнці» заспокоювали себе тим, що нібито БЮТ у цьому випадку керувався більше ідеологічними мотивами. Мовляв, Юлія Тимошенко схильна до лівого популізму і саме це, а не намагання протиставити себе Президенту визначило результати голосування. Справді, кожному властиво приписувати опоненту власні моральні критерії, незалежно від того, якої вони якості. Тому В.Ющенко хоч і не погоджувався з цим рішенням, але без зайвих суперечок підписав закон про мораторій, поважаючи Конституцію і право депутатів на власні ідеологічні переконання.

Паралельно з цим була ініційована чергова зустріч керівників держави з тим, щоб продовжити загальнонаціональний круглий стіл і, відповідно, пошук компромісів між лівими і правими, Сходом і Заходом, прихильниками інтеграції у ЄЕП та Євросоюз. І тут нерви у надамбіційної, неприховано авторитарної Юлії Тимошенко не витримали. Відчуваючи, що її гарна поза непримиренної опозиціонерки стає незручною з точки зору привабливості блоку для прагматичного бізнесу, вона вдається до рішучого, але цілком самовикривальницького ходу. За одну ніч домовляється з Регіонами про бартерне голосування. В обмін на подолання вето щодо Закону про Кабмін домагається прийняття, правда у першому читанні, двох законів – про імперативний мандат для місцевих депутатів та опозицію. З точки зору національних інтересів жоден з них нічого не вартий і в кінцевому підсумку в нинішньому варіанті у дію не вступить. Але й не це було метою вистави, про що, до речі, відверто говорять дві головні дійові особи БЮТу – Ю.Тимошенко та О.Турчинов, а зірвати налагодження загальнонаціонального діалогу та примусити рахуватися із собою. Немов, Ю.Тимошенко не запрошували до круглого столу і не вона сама обрала шлях ізоляції, не підписавши Універсал.

Обговорювати сам зміст законів великого сенсу немає, бо крім дестабілізуючої ролі, жодної іншої функції вони не виконують. Закон про Кабмін у такому варіанті діяти не може, тому що треба або міняти Конституцію у визначеному порядку, або скасовувати його ключові положення. Закон про імперативний мандат депутати не можуть реалізувати у власній Верховній Раді, а намагаються збурити ним всю країну. Сьогоднішня його роль – це роль погрозливої дубинки для зміцнення авторитарної влади партійних вождів. Хоча лякатимуться лише слабкі, бо практично реалізувати його майже неможливо. Закон про опозицію – це також окозамилювання і намагання увійти в такі стосунки із владою, щоб було зручніше торгуватися, причому за державний кошт.

Проте, одна користь у всьому цьому дійстві є — воно зриває маски і примушує політиків плести нісенітниці – «дабы дурь каждого была видна». В цьому і полягає «блиск та злиденність» демократії.

Віктор ПАЩЕНКО

"Старий Замок "Паланок"