Інтерактивні методики викладання німецької мови
550
17 квітня, напередодні 25-х роковин сумної трагедії на ЧАЕС, у Києві пройшла масштабна акція протесту чорнобильців. Доки влада демонструвала увагу до річниці трагедії, організовуючи планові календарні заходи, тисячі тих, хто постраждав 1986-го року, через чверть століття з’їхалися до Києва, аби показати, що всьому є межа. І зокрема – людському лицемірству.
Голова Мукачівської районної організації «Союз Чорнобиль Україна» Іван Герц – єдиний закарпатський ліквідатор, який живе з діагнозом гостра променева хвороба. Він, сильно обурючись, коментує «Замку» нинішнє ставлення держави до людей, які ризикували здоров’ям і життям на атомній електростанції.
«Наш представник поїхав до Києва на акцію протесту, організовану Всеукраїнською громадською організацією інвалідів «Союз Чорнобиль України» за підтримки Федерації профспілок, – каже Іван Іванович. – Якщо цей протест не дасть результату, будемо страйкувати. Вже є попередня домовленість, що одностайно вийдемо на мітинги в усіх обласних центрах України. Далі таке життя терпіти не можна. Судіть самі: в Мукачівському районі 387 людей зі статусом чорнобильця, а на медикаменти для них усіх отримуємо 1000 гривень на місяць. У самому Мукачеві подібна ситуація – на ліки 912 чорнобильцям виділяється 2 тисячі гривень щомісяця. За 10–15 років медпрепарати виросли в ціні у 20–30 разів. Як їх купити за 1000 гривень майже чотирьомстам хворим?»
Іван Іванович має чимало запитань, на які неможливо відповісти. Наприклад, чому виконуються не норми Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а постанови Кабміну, якими передбачені в сотні разів менші виплати? Як можна говорити про державну підтримку, якщо напередодні 25-ї річниці страшної аварії іде спроба суттєво скоротити компенсаційні та пільгові виплати чорнобильцям? Чи просто шокове: навіщо знущатися над чоловіком, якому ампутували ногу, і призначати людині групу інвалідності лише на два роки. «У нього що, через 24 місяці виросте нога?» – з болем питає Іван Герц.
На цьому тлі злою іронією виглядає те, що Генеральна Асамблея ООН 2006–2016 роки проголосила Десятиліттям реабілітації і стійкого розвитку постраждалих регіонів. Себто Україна мала б докладати максимум зусиль, аби повернути потерпільців до нормального життя. А натомість на державному рівні все більше забувають про Чорнобиль, а в назвах жодного органу вже немає слів ліквідації наслідків аварії.
Автор цих рядів минулого тижня побував у Києві на засіданні медіаклубу «На власний погляд» Українського журналістського фонду, де однією з тем обговорення було «25-річчя Чорнобильської катастрофи. Зона відчуження». Звичайно, порадувала інформація, що вже близько 1000 сіл, раніше віднесених до цієї зони, тепер повністю очистилися. Радіологічні показники на тих територіях у межах норми чи й значно нижчі. Тож життя поволі повертається в цей побитий Богом край – природа сама себе оздоровлює. Натомість страшно за людей: як можна, прикриваючись економічними обставинами, залишати напризволяще тих, хто рятував майбутнє своєї держави? До слова, нині в Україні ще якось живуть 260 тисяч ліквідаторів аварії, з яких 60 тисяч саме через Чорнобиль стали інвалідами.
На засіданні медіаклубу керівник управління з питань соціального захисту Федерації профспілок України Галина Голеусова шокувала журналістів простим порівнянням цифр. Вона зіставила два розміри виплат, доплат і компенсацій чорнобильцям – той, що передбачений Законом «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», і фактичний розмір, який насправді дістають люди. До прикладу, щомісячна допомога на дітей, які були евакуйовані з зони відчуження, законом передбачена на рівні 50 % мінімальної зарплати, що нині становить 480 гривень. Проте їм щомісяця виплачують 16 грн 50 коп. Замість прописаних у законі щомісячних 960 гривень сім’ям на кожну дитину шкільного віку, яка стала інвалідом або перебуває на диспансерному обліку через захворювання внаслідок Чорнобильської катастрофи, – дають 32 гривні.
Ще гірша ситуація зі щорічною допомогою на оздоровлення. Замість 4800 гривень, передбачених законом для інвалідів І та ІІ групи, фактично виплачується 120. Інваліди ІІІ групи та діти-інваліди мали б отримувати 3840 гривень на рік, а, відповідно до Постанови Кабміну 2005 року, їм уділяють 90. Кожній дитині, яка втратила внаслідок Чорнобильської катастрофи одного з батьків, евакуйованим із зони відчуження 1986 року, а також ліквідаторам 3 категорії мали б виплачувати 2880 грн, а фактично вони отримують 75. Де можна оздоровитися за 75 гривень, як і за 90 чи 120, – ще одне зі списку запитань Івана Герца.
Цілковитим знущанням виглядає щомісячна грошова допомога у зв’язку з обмеженням споживання харчових продуктів місцевого виробництва та особистого підсобного господарства. Йдеться про людей, які не можуть їси, наприклад, овочі, вирощені на забруднених радіацією городах. Так-от, тим, хто живе в зоні обов’язкового відселення «на продукти» виплачують (!) 2 грн 60 коп. на місяць, а ті, що мешкають трохи далі від ЧАЕС – у так званій зоні посиленого радіоекологічного контролю, – дістають від держави 1 гривню 60 копійок. Що їстівне можна придбати за таку «суму», важко навіть придумати.
На жаль, така сама ситуація і з десятком інших передбачених законом компенсацій, виплат, пенсій, допомог. І попри все це нині всерйоз говорять про новий законопроект, який має ще більше урізати державне фінансування потреб чорнобильців. Пояснення просте: економіка не витримує соціального навантаження. У відповідь чорнобильці кажуть: інструментів і фінансових джерел насправді вистачає. Просто багато кому бракує совісті.
