Попри всю неоднозначність оцінок створення і першого з’їзду партії Єдиний Центр, подія стала помітною і резонансною. Тобто лише сам факт заснування нового політичного об’єднання вивів його у число найбільш згадуваних суб’єктів українського політикуму. Звичайно, з боку конкурентів це переважно негативні оцінки, які лунають і від представників БЮТу, і НУ-НСу, і Партії регіонів. Однак організаційно Єдиний Центр відбувся як справді загальноукраїнська партія, і стрижнем своєї ідеології він проголосив

І до­поки така ситуація триватиме, говорити про самодостатню Україну як повноцінного гравця у глобалізованому світі не випадає.

Якщо говорити про сам з’їзд, то він був проведений на найвищому ор­ганізаційно-технічному рівні. У сучасний палац «Україна» з’їхалося близько 2200 делегатів з усіх регіонів держави. Кожна область, міста Київ, Севастополь були представлені практично однаковими делегаціями – у них нараховувалося більше 70 чоловік. Досконале світлове, звукове, художнє оформлення залу, увага до побутових питань –  кондиціонери, організація екскурсій і харчування – все це справило якнай­краще враження на делегатів і гостей з’їзду. Тобто провести його на такому рівні могли собі дозволити хіба що «Регіони», «Наша Україна», БЮТ. Та й то останній проводить переважно закриті  форуми. Отже, за організаційно-фінансовими можливостями «Єдиний Центр» заявив про себе як про партію вищої ліги. Наскільки цьому відповідатиме і його політична гра, покаже час.

Щодо місця новоствореної сили у політичному спектрі України, то воно акцентовано вже самою назвою партії. З цим пов’язана і значна частка критики на її адресу. Політики й жур­налісти згадують НДП, СДПУ(о), «Злагоду», підкреслюючи сумну долю цих проектів, віщуючи таку ж «Єдиному Центру». Але, по-пер­­ше, не така вона вже й сумна, бо, скажімо, вихідцями з НДП є й нинішній президент В. Ющенко і два екс-прем’єри В. Пустовойтенко та Ю. Єхануров, і без­ліч політиків, які гра­ють нині провідні ролі в різних полі­тич­них силах: А. Матвієнко («Собор»), Т. Стецьків («Народна Самооборона»), В. Філенко (БЮТ), С. Куніцин («Єдиний Центр»).

По-друге, це надто різні проекти за своїми завданнями і тактикою, і об’­єднує їх лише схиль­ність до центризму. Якщо говорити про найбільш точний полі­тичний аналог «Єдиного Центру» в минулому, то це, крім НДП,  й «Реформи і Порядок», що нині розчинилися в БЮТ.

По-третє – і головне – проводячи певні історичні паралелі, оглядачі підкреслюють недовговічність проектів (до речі, до них належать всі без ви­нятку українські пар­­тії й об’єднання, крім комуністів, історія яких також добігає кінця), однак зовсім не звертають увагу на те, що потреба у створенні сильного об’єднувального центру весь час відновлюється, а отже, є об’єктивною.

Інша річ, що соці­альна база прагматичних, центристських сил є надто вузькою, бо об’єднуватися проти когось психологічно значно простіше, ніж об’єднуватися за щось. Саме на таких обставинах нині тримаються рейтинги В. Януковича, який у свідомості східняків єдиний мо­же протистояти «згубному» впливові Заходу й відстояти інтереси російськоорієнтованих краян. З іншого боку, Ю. Тимошенко, яка, мовляв, не дозволить знахабнілим «донам» і олігархам підпорядкувати собі Україну й приведе її в європейське суспільство. Проте суттю залиша­ється те, що роздерта, ворожа в собі Україна ніякому співтовариству – ні європейському, ні євроазій­ському чи СНД-івському – не потрібна. Вигідно це може бути лише окремим фінансовим авантюристам, які, користуючись слабкістю влади, проникають в країну, захоплюючи ласі шматки власності. Але оскільки такий стан є нестабільним, то про довгострокові інвестиції зовсім не йдеться, а лише про цьогохвилинну вигоду, а після неї – хоч трава не рости. Саме тому без стабілізаційного політичного центру говорити про серйозні перспективи держави Україна як на внутрішньо-, так і на зовніш­ньополітичній арені не випадає.

Особливістю українського політичного спектру є його поділ не лише за класичними ознаками, що стосуються ставлення до власності й принципів економіки. Зазвичай у світі вони діляться на лівих (соціал-демократи) і правих (ліберали). В Україні ще більш важливу роль відіграє геополітична орієнтація на Захід чи Схід. Тому вітчизняний політичний спектр щонайменше слід розглядати у двомірному просторі, враховуючи як економічні, так і геополітичні орієнтації. На схемі ми спробували розмістити головні українські партії у шкалі координат, де горизонталь ві­дображає внутрішньо-, а вертикаль – зовнішньополітичні складові.

Звичайно, кожна схема має значну частку умовностей, але вони дають загальне уявлення про місце партій у полі­тикумі. Як бачимо, «Єдиний Центр» зовсім не випадково зупинився на такій назві. З провідних сил нині до таких ще можна віднести Блок Литвина. Але головна відмінність між Блоком екс-спікера і «Єдиним Центром» у тому, що перший спирається на стару, значною мі­рою ще радянську номенклатуру переважно сільськогосподарського центру України, так званих червоних поміщиків, а другий робить ставку на нове підприємництво й так званий середній клас. У цьому сенсі Блок Литвина можна назвати консерваторами, а ЄдЦ – лібералами.

Хоч, як уже зазначалося, соціальна опора таких сил в Україні поки ще не дуже велика. Якщо до середнього класу нині можна зарахувати 10–15 % українців, то претендувати на владу з таким відсотком вельми складно. Але фактом залишається те, що без зростання середнього класу й становлення демократії в Україні неможливе. Отже, доля «Єдиного Центру», по суті, безпосередньо пов’язана з долею демократії в державі. Якщо вона буде зміцнюватися, то перспективи таких партій, як «Єдиний Центр» (тут не маємо на увазі конкретну організацію і прізвища), зростатимуть, а якщо країна скочуватиметься до авторитаризму, то перспективи матимуть лише вождистські проекти. Хоч уявити собі єдиного фюрера для всієї України геть неможливо.