Донецьк-Ужгород. Професор Ігор Тодоров уже рік живе та працює на Закарпатті

Минулого літа пан Ігор з дружиною Наталією через події на Сході України були змушені переїхати. Для свого «життя з початку» обрали Ужгород і ще жодного разу про це не пожалкували. Кажуть, шкода, хіба що, величезної бібліотеки і архіву, які залишилися там, куди сім’я науковців навряд чи повернеться. «Жити в Закарапаття ми приїхали 31 серпня минулого року. Я до того неодноразово бував в Ужгороді, дружина ж опинилася тут вперше. Наш вибір був обумовлений низкою чинників. Коли навесні минулого року відбувалася повзуча окупація Донецька, то я зрозумів, що невиключений варіант, що буду змушений залишити рідне місто. Десь в середині травня 2014 року я написав листів щодо можливої роботи своїм друзям і колегам у Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Луцьк, Ужгород… Всі відповіли, що знають мне і поважають і що-небудь знайдеться. Лише з Ужгороду, від декана факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу професора Івана Вовканича надійшла дуже конкретна пропозиція роботи. І не лише мені, а й дружині! Отже, чинник роботи був головним, проте були і інші – природна привабливість Закарпаття, близкість кордону», – згадує Ігор Ярославович. Каже, що до нового міста звикли досить швидко: «Ужгород – чудове, тихе місто. До хорошого звикаєш швидко. Я все життя прожив в міліонному мегаполісі, але тепер з задоволенням повертаюся до Ужгорода з відряджень, бо втомлює навіть Львів. Сюди вперше приїхав в 2008 році на конференцію, яку організував Ілько Кучерів, засновник Фонду «Демократичні ініціативи». Мені місто одразу сподобалося. Увесь час щось квітне», – із захопленням розповідає Ігор Тодоров. Однак, зазначає, що помітні й негативи: «Після «вилизаного» центру Донецька, Ужгород виглядає дещо занехаяним… Чудова пригода, географічне положення… Але стан доріг, тротуарів, набережної міг би бути набагато кращим. Восени побували в Кошице, і порівняння зовсім не на користь Ужгороду». Дружина пана Ігоря Наталія – кандидат філологічних наук, доцент. «Вона 32 роки пропрацювала в Донецькому національному технічному університеті, була завідувачем кафедри міжнародних освітніх і ділових комунікацій. Відповідно в Ужгороді ми тепер вперше працюємо на одному факультеті. Вона – доцент кафедри міжмовного спілкування та фахового перекладу. Від початку нашого перебування в Закарпатті вона висловлювала жаль, що не бувала тут раніше, хоча народилася і перші десять років життя прожила в Чернівцях», – розповідає Ігор Ярославович. Щодо ставлення місцевих жителів професор каже: «Мабуть головний позитив в людях. Передусім – колектив університету, факультету, кафедри… Вразило ставлення різних адміністративних служб. Реєстрація була проведена в дуже короткий термін, податкова служба швидко видала необхідні довідки, комунальні та соціальні організації вирішували питання скоро та ефективно, в лікарні теж поставилися з великою увагою. Можливо, нам повезло, майже рік ми тут, і слава Богу, поки відверто неприємних ситуацій не зустрічали. Кидається в очі чемність місцевих мешканців, відсутність конфліктів на вулицях, в транспорті тощо». Про Донецький університет Ігор Тодоров згадує із легким сумом: професор віддав вузу більше 30 років свого життя. «Залишити Донецький національний університет було тяжко і болісно. Хоч я народися не в Донецьку, але практично все свідоме і несвідоме життя прожив в тому місті. Закінчив школу № 1, історичний факультет Донецького тоді державного університету і пропрацював там 33 роки, пройшовши шлях від асистента кафедри суспільних наук підготовчого факультету для іноземних громадян до професора кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики. Але з моїми європейськими та євроатлантичними поглядами восени вже не було сенсу повертатися до Донецька, бо це було елементарно небезпечно», – зізнається Ігор Тодоров і продовжує: «Я звільнився на початку вересня минулого року. ДонНУ тоді вже почали захоплювати окупанти і колаборанти. В УжНУ ми не могли повноцінно працювати без наявності трудової книжки. Отримати наші трудові книжки вдалося дружні. Коли вона вже збиралася повертатися до Ужгороду, її помітила донецька сусідка і почала голосити: «А как это вы посмели приехать? Ведь твой муж по телевизору выступал за единую Украину! Я побежала звонить куда следует!». Слава Богу, дружині таки вдалося повернутися…», – згадує минулорічні події Ігор Ярославович. До нового колективу професор звик швидко, крім того, мав знайомих серед викладачів УжНУ і навіть був одним з експертів у комісії з акредитації спеціальності «Країнознавство» в ужгородському виші: «Сприйняв я новий колектив дуже позитивно, як і він, сподіваюся, мене. Тим більше, що був знайомий не тільки з деканом Іваном Вовканичем, а ще з кількома викладачами не лише факультету, а й університету. Так сталося, що двічі в 2012 і 2014 році за наказом Міністерства освіти і науки України я був включений в якості експерта в комісію по акредитації спеціальності «Країнознавство». В минулому навчальному році прийняв участь у відкритті спеціальності «Міжнародні відносини». Таким чином, моя теперішня робота не відрізняється принципово від попередньої, як і останні майже 20 років, я продовжую готувати студентів-міжнародників. Більш того, відчувається всебічна підтримка з боку керівництва університету та факультету. За донецьким досвідом в УжНУ нещодавно був відкритий Навчально-дослідницький Центр міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції, в перспективі – заснування Інформаційного Центру Європейського Союзу», – розповідає Ігор Ярославович. Щодо студентів – то тут також тільки позитив: «З ужгородськими студентами складаються хороші відносини. Я працював цього року з найдорослішими – спеціалістами і магістрами. Під моїм керівництвом захистилися 5 спеціалістів і 4 бакалаври. Після евакуації Донецького національного університету у Вінницю, продовжив там роботу як сумісник. Правда, обмежився виключно керівництвом аспірантами і магістрантами», – каже професор. Зі своїми донецькими студентами Ігор Ярославович досі підтримує контакти, але каже, що ситуація на Донбасі дала можливість йому визначити для себе самого, хто є хто: «З донецькими студентами і випускниками, безсумнівно, підтримаю контакти. Так само, як з донецькими колегами, природно з тими хто працює в ДонНУ в екзилі (у Вінниці). Події минулого року розкидали нас по всій країні, і тепер, подорожуючи, в кожному місті України у нас є шанс побачитись та поспілкуватися з друзями. Цікаво, що після пережитого донецьких колег та приятелів зустрічаємо як рідних. Наприклад, зі своїм старим другом, колишнім заступником декана істфаку ДонНУ Юрієм Теміровим ми небачилися майже рік, але нещодавно зустрілися на науковій конференції в Варшаві. З тими ж хто залишився в т.з. «університеті днр» – ніяких зв’язків!», – каже Ігор Тодоров. Про облаштування побуту Ігор Ярославович розповідає: «В цілому, свої побутові, передусім житлові проблеми ми вирішили. Спочатку, місяць ми орендували житло, а потім, за фінансової підтримки старшої доньки та друзів, придбали маленьку однокімнатну квартиру. Нам двом з песиками, – у нас два німецьких шпіца – цього поки що достатньо». Варіант повернення в Донецьк родина Тодорових наразі не розглядає: кажуть, «нашого» міста там уже нема: «Безумовно, «ніколи не кажи ніколи», проте нашого Донецька вже нема і в осяжному майбутньому – не буде. Тому повноцінне повернення – то в площині ненаукової фантастики. Хоча безумовно, душа болить… В Донецьку залишилася велика частина нашого життя: могили батьків, майно, бібліотека, власний архів. Я історик за фахом, будь які папери рідко викидав…», – із сумом каже професор. Про політику Ігорю Тодорову в силу своїх професійних якостей доводиться говорити часто, нерідко науковець спілкується із пресою. Крім українців, за коментарями звертаються російські, чеські, німецькі, австрійські, шведські, японські, фінські, американські та бразильські журналісти. «Відверто кажучи, я завжди намагаюся всюди висловлювати власне бачення щодо ситуації в Україні і поки зустрічав лише розуміння, – каже Ігор Ярославович. – Безумовно, до мене часто звертаються журналісти. Пік надання різноманітних експертних оцінок та коментарів, що давав медіям, припадав на весну минулого року… Зокрема, то були телеканали «Інтер» «1+1», «ЗІК», «Донбас» «Україна», німецьке, чеське, фінське, японське, американське, австрійске, іспанське, катарське, бразильське телебачення, радіостанції Швеції, США, Фінляндії, ФРН; газети «Файненшенел Таймс», «Ґардіан», «Фігаро», «ЗіДойчеЦайтунг», «Ельпаісо», «Глобал» «День», «Сегодня»; журнали «Економіст» «Коммерсант», «Огонек» тощо. Хоча й тепер певна увага з боку журналістів зберігається. Виходить щонайменше 5-6 публікацій щомісця. Намагаюся донести власне бачення витоків, розвитку та перспектив розвитку політичної ситуації в країні, Європі і світі. Безсумнівно, деякі питання, обумовленні некваліфікованістю або заанґажованістю журналістів дратують, проте намагаюся не звертати на це уваги і доводити свою позицію», – каже професор. Щодо розбіжностей між Східною та Західною Україною Ігор Тодоров зазначає: «Різниця безумовно є, бо Україна – велика європейська країна. Однак, війна сприяє мінімізації об’єктивних розбіжностей, консолідації всього суспільства. За великим рахунком, наші міжрегіональні відмінності не більші ніж у Італії чи Німеччині. І вони (розбіжності) мають бути перевагою України, а не вадою». Про західні області науковець зауважує, що тут – теж не «все однакове»: «Галичина, наприклад, більш політизована, там частіше зустрічаються радикальні позиції. Я з дитинства бував у Західній Україні і особливо нічого мене не дивувало. Серед специфічних рис я б відніс таки більшу толерантність, релігійність, індивідуалізм в порівнянні зі Східною Україною». Професор з дружиною вже встигли трохи по подорожувати Закарпаттям, часто родина Тодорових буває й у містах Західної України: «В середньому раз-два на місяць я буваю у Львові. В багатьох містах західної України я бував і до переїзду: Івано-Франківськ, Трускавець, Яремча, Чернівці, Тернопіль… З жовтня намагаємося подорожувати Закарпаттям. Кілька разів були в Мукачеві, виїзджали до Сваляви, Поляни, Берегово, Перечина, Воєводино. Відвідали руїни Невицького замку та замку Тамплієрів в Середньому», – розповідає пан Ігор. «Проте, сподіваюся, це лише початок. Є амбітні плани щодо подальшого знайомства з чудовим закарпатським світом», – додає він. Потрохи коло друзів сім’ї Тодорових поповнюється закарпатцями, але є добрі друзі і серед переселенців: «Восени зустрів колегу економіста, керівника асоціації середнього бізнесу. Нещодавно очолив кафедру в УжНУ мій земляк, професор доктор медичних наук. Три місяці тому перебрався ще один заслужений лікар України. Мій однокурсник нещодавно купив будиночок під Чинадійово. Моя колишня студентка, яка перекваліфікувалася на косметолога, активно працює в Мукачево та Ужгороді і робить закарпаток ще більш привабливими. Є кілька моїх колишніх студентів, зокрема і факультеті МПМБ», – розповідає Ігор Тодоров. В університеті професор спілкується українською, однак, каже, що вже трохи розуміє і закарпатський діалект: «Намагаюся розуміти, дещо записую… Хоча в університеті спілкуються всі переважно чистою українською! Цього літа в мене був дипломник-бакалавр, який сказав що йому ліпше говорити не українською, а «колочавською»! Проте нормально порозумілися!», – сміється професор. «Припав до душі вислів «гарно дякую», або «дуже гарно дякую», що я активно використовую. Мені дуже подобаються місцева специфіка української», – додає він. «У Донецькому університеті я всі свої предмети викладав українською і студентам це подобалося. Невипадково левова частка їх та випускників не стали колаборантами і не перейшли на бік окупантів. Були, безумовно, негативні приклади. Але, підкреслюю, більшість чітко визначили власну позицію як проукраїнську. Серед моїх колишніх студентів - воїни добровольчих батальйонів, волонтери», – розповідає Ігор Тодоров. Закарпатський «культ кави» професору теж до душі: «Каву я любив завжди, одразу мене приємно вразили ціни та якість ужгородської кави. І вже абсолютно поділяю думку, що будь яку серйозну і не дуже справу не можна розпочинати, не посмакувавши попередньо філіжанку запашної кави», – жартує Ігор Ярославович. «Ми, дійсно, стаємо патріотами Ужгорода і Закарпаття в цілому. Бо це чудовий край! Звісно, без російської агресії ми навряд чи залишили б Донбас. Проте, війна примусила це зробити. Ми намагаємось розглядати це не як трагедію, бо все відбувається за межами нашого впливу, а як нові можливості якими варто скористатися», – каже Ігор Тодоров. ***Публікацію підготовано у рамках проекту «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів» Ужгородського прес-клубу за підтримки програми «У-Медіа» Аня Семенюк, Ужгородський прес-клуб