Ще під час велопробігу «Вогонь на колесах» через низку сіл Берегівщини, вирішив, що варто буде повернутись до них та детальніше повивчати місцеві видатні місця.
Нагадаю, для привернення уваги до проблем велосипедістів та пропаганди краю, учасники пробігу з числа місцевих, а також з Угорщини та Румунії, проїхалися кільцем від Берегова через Велику Бакту, Гечу, Мочолу та Чому, та повернулися до міста. Велика Бакта вартує окремої статті, тож наразі – про три інших села.
Село Геча відоме не лише на Берегівщині, але навіть за межами Закарпаття своїм фестивалем гентешей (різників свиней), що відбувається взимку. Тоді на змагання місцевих умільців та їхніх колег з Угорщини, Румунії, Сербії приїздять сотні туристів, як з України, так і з інших країн – аби купити свіжих виробів зі свинини чи скуштувати їх на місті, під гаряче вино та палинку. Влітку в селі проводиться сливовий фестиваль, на якому на очах відвідувачів вариться традиційне сливове варення без цукру – леквар, основа чималої кількості мадярських блюд, не кожне з яких звичне чужим шлункам. Наприклад, галушки, приправлені водночас смаженим салом і лекварем!
В плані видатних будівель Гечі в першу чергу гідна уваги нинішнє приміщення сільради. Вона розмістилася в садибі дворянської сім´ї Лайоша Кайді, збудованій в 1804 році. Тобто, навіть раніше наполеонівських війн! Цій споруді пощастило не лише тим, що прожила понад два століття, а й тим, що в наш час не була спотворена. Адже у нас на очах регулярно відбуваються такі «ремонти» старовинних будівель, після котрих на них прикро дивитись. В першу чергу страждають покрівлі.
Якщо їх не встигли в радянський час перекрити сірім та токсичним шифером, то в наш старовинний дах може бути зіпсований дешевою металочерепицею, що вже не раз траплялось із різними будівлями в Закарпатті. Тут слід віддати належне сільському голові Ондрашу Мештеру, який пішов складнішим шляхом, але придбав черепицю, ідентичну старовинній (та вже не виконувала своїх функцій). Оновлений дах виглядає свіжо, але водночас так само стильно, як і 200 років тому.
Неподалік від садиби є пам´ятка, який пощастило менше – напівзруйнований склеп (гробівниця), яка, вочевидь, також належала родині Кайді. Наразі вона виглядає занедбаною, і було б корисним подбати й про неї. Адже, по-перше, пам´яток такого типу в Закарпатті не так і багато: фамільних склепів, що розміщені не на кладовищі, залишились одиниці. А по-друге, родина Кайді в Гечі не може не бути в пошані, адже від них селу в спадок залишилась не лише садиба, а й кам´яна церква із будинком священника поруч (в ньому нині розмістилось одне з двох приміщень місцевої школи).
Наступною точкою маршруту було село Чома. В радянські часи воно виконувало функції такого собі міні-райцентру куща з семи навколишніх населених пунктів, землі яких відносились не до звичайних колгоспів, а до дослідницьких господарств науково-дослідницького інституту агропромислового виробництва (що базувався в Великій Бакті). Так, в 1982 році в селі Чома було побудовано школу на 1200 (!) учнів, яких автобусом привозили з семи сіл. Навчання в ній проводилось на російській, український і угорській мовах. В селі був зведений двоповерховий Будинок культури, з концертним залом, бібліотекою та спортзалом.
Особливих архітектурних див в селі не побачиш, хіба що можна спеціально зійти з траси та подивуватись доволі великій новій греко-католицькій церкві, стиль якої поєднує старі традиції та нові тенденції.
Тим не менш село включене в туристичні маршрути, і популярне серед угорських туристів. Адже на його околиці знаходиться парк із назвою «Могильник давніх мадяр». Він розбитий на місті довготривалих археологічних розкопок давньоугорських могил періоду ІХ-ХІІІ ст. Перші знахідки захоронень часу, який в угорській історії зветься «Період віднайдення Батьківщини», були зроблені тут ще в 19-му столітті, тепер вони зберігаються в Музеї Угорщини в Будапешті.
Тоді ж було виявлено, що знать ховали на пагорбі, а простих людей – під ним. В 1986-1987 рр російський археолог Віктор Бобков розкопав на околиці Чоми 26 давньоугорських могил, причому знайшов і поховання людей з конями. У 1990-х роках розкопки продовжили наші археологи В´ячеслав Котигорошко та Едуард Балагурі, які спільно з угорським колегою Іштваном Фодором відкрили ще близько восьми десятків могил, з предметами побуту, зброєю та ювелірними виробами. В деяких з могил вони знайшли ознаки поховання за християнським звичаєм.
В 1993 р. цю територію ледь не розділили під житлові будівлі, але активісти Товариства угорської культури Закарпаття перешкодили цьому, вона була взята під державну охорону. Через три роки у північній частині цвинтаря був урочисто відкритий меморіальний парк «Могильник давніх мадярів», який спроектувала художниця Вікторія Чірпак. Основою парку є дерев´яні скульптури давньоугорського вождя Арпада та короля-хрестителя Святого Іштвана. Щороку тут проводяться урочистості. На щастя, хоч парк і на околиці села, але обходиться без вандалізму – політичного чи простого хуліганства. В 2009 році постановою Кабміну «Могильник давніх мадярів» занесено до об´єктів культурної спадщини національного значення України.
Замикаючи коло, аби повернутися до Берегова, потрапляєш в село Мочола. Під час пробігу я тільки побачив цікавий будинок біля реформатської церкви, але часу на його вивчення не було. Наступного разу була можливість дізнатись про нього більше. Це дивна споруда – одна її половина заселена, а друга перебуває в напівзруйнованому стані. Причому руйнується якраз парадна частина. Колись, наприкінці 19-го століття, ця садиба належала єврейському лікареві Розенфельду. В радянський час приміщення використовувалось для господарських потреб вище згадного науково-дослідницького аграрного інституту, зокрема, якийсь час там був інкубатор. Згодом частину будинку віддали під житло двом родинам працівників інституту. Нежила частина руйнується на очах. Що з нею робити, влада села не знає. Ремонт стоїть великих грошей, сільрада його не потягне. Родини, що живуть в будинку, також не в змозі ані викупити другу частину, ані тим більше зробити там капремонт. Ще кілька років, і цікава будівля буде наполовину втрачена, а без неї не матиме архітектурної цінності й вціліла частина...
Біля церкви та садиби, що гине, лежить дорога в бік розташованого зовсім недалеко від Мочоли села Гуняди, про яке нещодавно писало Мукачево.net.
В Мочолі ж вартої уваги є будівля сільради, яка розмістилася в старовинній, кінця 19-го століття, будинку сільської управи – так би мовити, перейшла у спадщину від однієї влади до іншої.
