До вашої уваги чергова історія нашого спецпроекту про звичайних закапатців, які пішли на війну захищати Україну.
У цивільному мирному житті Бийло Крафта – стоматолог. Майже одружений. В АТО він – лейтенант оперативно-бойової комендатури.
Під час бойових дій пройшов від Азовського моря, с. Виноградне до Волновахи.
Ми задали йому прості запитання про життя та війну, як раніше його побратиму Івану Горвату. І ось які отримали відповіді.
– Що найбільше підтримувало на війні і допомогло повернутися?
– Якщо чесно, не знаю. Просто потрібно було вижити і все. Ми коли йшли, у нас контрактників не було. Був комбат строковик і сім офіцерів, решта – добровольці. Всі знали, куди йшли, за що йшли і навіть не думали про те, що зарплата буде. Єдине, чого не хотілося – це повернутися додому інвалідом. Хотілося або залишитись там, або вернутися цілим і неушкодженим та не бути тягарем для когось.
– Що в житті приносить задоволення?
– Напевно, все-таки, машини. Люблю швидкість, драйв, все, що пов’язано з ризиком.
– Що таке щастя?
– Щастя це коли ти півтора місяці сидиш під Павлопольською дамбою немитий і небритий, а потім тебе привозять в Маріуполь, ти миєшся, їси привезений волонтерами снікерс, запиваєш кока-колою і розумієш, що життя вдалося. А якщо серйозно, то щастя – це щоб ніхто не вмирав від війни, у кожного було сімейне благополуччя. Там щастя було одне, тут зовсім інше. Коли ти півтори години через обстріли не можеш підняти голову, то розумієш, що якісь дрібні домашні проблеми – машина поламана, податкова, нежить, це все ніщо.
– Чи були за час служби позитивні або курйозні випадки?
– У січні чи лютому, під час однієї з операцій, сидимо в засідці в селі Широкіне, біля моря. Надворі -27. Один боєць почав переживати: «А якщо нас оточать, прижмуть, то що робити?». Кажу: «А шо робити – позаду нас море, вплав півтори години і ми в Туреччині». Сидимо далі, тишина, аж тут він знову: «То все фігня Турція, я ж плавати не вмію».
Більше про спецпроект Герої серед нас читайте у нашій окремій публікації
