ГО “Закарпаття-Донбас” цілком недавно відкрило в Ужгорді “Центр з надання інформаційно-консультаційної допомоги ВПО”. Ми вирішили поспілкуватися з активістами, які у скрутних умовах спромоглися допомагати іншим переселенцям зі Сходу України.
Коли, ким і для чого була заснована ГО “Закарпаття-Донбас”?
Костянтин Блажевич (далі К.Б.): Організація була зареєстрована 27 березня 2015 року мною для допомоги переселенцям і взаємодії цих людей між собою.
Тетяна Хорошилова (далі Т.Х.): Основним пріоритетним питанням є вирішення житлової проблеми. Це для організації та її ініціативної групи було основною метою, з якої вона і була створена.
Які кроки робилися Вами у напрямку вирішення цієї проблеми? Чи вдалося щось вирішити?
К.Б. Багато чого було зроблено, багато листів написано до міськради, облдержадміністрації... Як звичайно, житла вільного нема, земельних ділянок нема, нічим не можемо похвалитися. Але чого ми добилися, так це попередні домовленості по реконструкції котельні на Легоцького, 64. При певних інвестиціях нам готові віддати її у реконструкцію під багатоквартирний будинок.
Т.Х. З самого початку ми всі, не маючи досвіду, а лише ентузіазм і необхідність, діяли у різних напрямках. При цьому найбільш головне, що коли люди зверталися поодинці, то це не спрацьовувало. От наразі у Закарпатті більше 4 тисяч переселенців, в Ужгороді близько 2 тисяч. І коли люди приходили до органів влади і зверталися поодинці, куди вони вже там хотіли, будь-то обладміністрація чи міськрада, зрозуміло їм відповідали: житла нема і не передбачається, тут величезна черга і т.д. Ми, по-перше, спілкувалися зі владою. Зверталися до області, Ужгорода, їздили у Мекачево, теж до міськради, писали звернення, листи. Намагалися документально все це завірити. І коли це організація якась, спільнота, громада, то це вже трохи інша взаємодія, бо ми представляємо інтереси якоїсь групи людей. І нам, звісно, відповідали. Хоча слід сказати, що чиновники нерідко були не у курсі, що у них є переселенці, що ці люди безхатченки... Другий напрямок — це робота із землею. Все-таки не можна було полишати його, оскільки є люди, які згодні щось побудувати, вони можуть собі це дозволити. Тобто поки питання зі квартирами якось вирішиться, вони вже встигнуть собі щось створити. Тому ми шукали вільну землю. Точно так нам відповідали: землі нема, не буде, не передбачається. Там теж свої нюанси виникали. І головне, всі впиралися у той факт, що мова йде про тимчасове житло. Мені дуже цікаве це питання...
І справді, що ж малося на увазі під тимчасовим житлом?
Т.Х. Ми провели опитування на баз своєї організації шляхом анкетування, опитали людей, які сюди переїхали. Основна проблема, як ми виявили вже у результаті цього, а не просто на словах, - це житло для переселенців. І більша їх частина планує залишатися жити тут, оскільки багатьом вже навіть нікуди повертатися. Тобто про “тимчасове житло” мова не йде. Це лише тимчасове вирішення проблеми. Ми говоримо про те, що потрібно вирішити цю проблему назовсім. Тому “тимчасове” менш актуальне, натомість нас більше цікавить постійне житло.
Чи пробували ви отримати якісь гранти на вирішення цих та інших проблем?
Т.Х. Ну от ми отримали грант на консультаційно-інформаційний проект, висить у нас на стіні план. Коли ми працювали, зіткнулися от з чим. Люди, звичайно, хочуть житла, це для них актуально, але декотрим не те що ніде жити, але й нема чого їсти. Вони не знають, куди піти. Вони юридично неграмотні. Їм потрібна якась допомога. Тому виникла потреба все це систематизувати. По-перше, ми створили сайт організації і почали на базі цього сайту якось вже діяти. Зібрали електронні адреси людей, телефони, провели анкетування, виявили, яка у них освіта, які спеціалісти у нас є. До слова, одна з пріоритетних проблем — це саме працевлаштування. Щоб більш оперативно допомагати, ми працювали над інформаційною базою. Потім натрапили на грантову пропозицію “Центру громадських ініціатив”. Взяли участь зі своєю програмою, і тепер у нас є техніка.
К.Б. Ми тепер можемо робити розрахунки, друкувати, консультувати людей, приймати їх тут, надавати юридичну і психологічну допомогу тощо.
Як допомагаєте людям вирішити проблеми з роботою?
Т.Х. Розповім на своєму прикладі. Я от жила, працювала одразу на двох роботах і ще й встигала знаходити підробіток. Вважала, що є потрібним спеціалістом і все таке. А коли я сюди приїхала, одразу зареєструвалася на біржі праці. За рік Центр зайнятості роботу мені не знайшов. Хоча ми їм вдячні, бо вони нам сильно допомагають. І все ж протягом року ні районний, ні міський, ні обласний центр не знайшов мені роботу згідно зі кваліфікацією. І ще рівень заробітної плати. Я вже про це неодноразово говорила. Як може сім’я, яка вимушена платити 3500 гривень оренди, вижити за мінімальну заробітну плату в 1400 гривень? Доходило до того, що коли я стояла на обліку у Центрі зайнятості, мої виплати по безробіттю перевищували мінімальну заробітну плату удвічі. Окрім того потрібні люди з іншою кваліфікацію, іншими вимогами, іншими спеціальностями.. Дуже складно знайти роботу, тут же велика конкуренція на ринку праці. Ми також розуміли цю проблему і шукали якісь виходи. От для багатьох було б виходом, як ми з’ясували у ході того ж соцопитування, поїхати закордон на заробітки. Тим більше, що тут є ця можливість. Тому ми працювали і в такому напрямку. Знайшли варіанти.
К.Б. Хочемо відправляти людей у Словаччину на роботу. Пропонувати їм, щоб вони поїхали і потрудилися. Там будується автомобільний завод, і вони готові прийняти українців, переселенців, найняти житло. Можна з родиною приїхати.
Т.Х. Та заробітна плата принаймні не ставить людей на рівень виживання. Вони не повинні будуть повертатися на Схід і дітей туди ж везти.
А скільки людей наразі охоплює ваша база?
К.Б. По Ужгороду в організації 85 сімей, у Мукачеві близько 70 та зо 50 у Виноградові. Тобто у нас є філіали там. Консультаційний центр є лише в Ужгороді, зате у Мукачеві ми маємо склад, де зберігається одяг, канцелярія для дітей. Тут ми не маємо також площі, щоб розмістити все це, а там є велике приміщення.
Т.Х. По-різному ми там влаштовані, але суть у тому, що вступають в організацію люди і з цих міст, і з районів.
А дітей багато взагалі у організації? Знаю, нещодавно ви роздавали діткам приладдя до 1 вересня.
К.Б. Дійсно, нам привезли канцелярію нідерландські благодійники з організації “Маро”. Вони нам допомогли зібрати дітей до школи. Вийшло 80 школярів Ужгорода, Виноградова та Мукачева спорядити.
Т.Х. Хлопці були орієнтовані, перш за все, на першокласників зі організації, але врешті нам вдалося охопити всіх дітей шкільного віку. А взагалі дітей набагато більше. У кожній родині як мінімум одна дитина.
Чи багато людей звертається за допомогою до вашого центру?
К.Б. І телефонують, і приходять...
Т.Х. Кожного дня хтось приходить. У когось є насущні проблеми, вони просять допомоги. Ми їм даємо якісь речі, допомагаємо. Хтось за консультацією приходить і вже знають, що є ця інформаційно-консультаційна допомога. У нас же є юристи, які на волонтерських засадах допомагають людям. Якщо переселенцям потрібна якась правова допомога, вони звертаються до цих юристів. Психологічна допомога за потреби також надається.
А приходять люди, які навпаки пропонують допомогу?
К.Б. От нещодавно приходила дівчина-переселенка. У них маленька дитинка. Вона свої особисті речі від нуля до року, які вже непотрібні принесла. Роздамо.
Т.Х. Так, люди відгукуються. І це не єдиний випадок. Місцеві от, які працюють у цьому закладі, знають про нас, іграшки принесли. Серед знайомих також є люди, які речі присилають, допомагають, чим можуть.
Чи проводили якісь акції окрім цієї школярської?
Т.Х. Проводилася “Жива бібліотека”. Тут на площі Народній члени нашої організації з Ужгорода та Мукачева сиділи, зробили плакати, давали анонс на телебаченні. У “Велмарті” була акція “Збери дитину до школи”. Ми її проводили у серпні, до початку навчання. Теж люди відгукувалися дуже гарно.
Не так давно соцопитування показували, що закарпатці мало що знають про переселенців та їх проблеми. Чи змінилося їх ставлення, а також обізнаність чиновників?
К.Б. Так, змінилося ставлення. Багато стали писати удрукованих ЗМІ, Інтернет-виданнях саме про переселенців загалом, у тому числі і Закарпаття. Змінюються люди, дізнаються, хто ми такі, чому ми тут, чого ми хочемо. Адже ті люди, які приїхали так далеко, за півтори тисячі кілометрів, люди, які вже тут працюють, напевно, через рік-два-три (невідомо, коли закінчиться війна) і не захочуть повертатися назад...
Які маєте плани на перспективу?
Т.Х. Ми собі думаємо, що оця інформаційно-консультаційна база для допомоги переселенцям буде розвиватися. Швидше за все, у перспективі це буде call-центр, куди можна буде зателефонувати у будь-який час, а не тільки прийти. Окрім того допомогу можна буде отримати не тільки тут, на Закарпатті, але у всіх регіонах України, де є внутрішньо-переміщені особи. Хотілося би ще якихось спеціалістів забезпечити, не тільки юристів чи психологів. Наприклад, у питаннях тимчасового житла, щоб ми мали можливість людей кудись направити. Чи медична допомога, бо це теж часто актуальна проблема. Якась, може, реабілітація, взаємодія, допомога у інтеграції. А от у сенсі ГО “Закарпаття-Донбас” ми також маємо позитивний план на стіні (ред. сміється). Звичайно, сподіваємося вирішити проблеми з житлом і будемо розвиватися. І сподіваємося, що не залишиться людей, які постраждали і тепер вимушені адаптовуватися.
Розмовляла Ярина Денисюк
Звертатися за консультаціями і допомогою, або ж пропонувати її переселенцям можна за наступними адресами та контактними телефонами:
м.Ужгород, пл. Народна, 5 каб.16 тел. 031 2 61 40 28
м.Мукачеве, вул. Ужгродська, 17 (комбінат благоустрою)
Публікацію підготовано у рамках проекту «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів» Ужгородського прес-клубу за підтримки програми «У-Медіа»
