Як закарпатські бокораші ризикували життям при сплаві деревини по річці (ФОТО)

У свої статі він зазначає, що робота Бокорашів була надзвичайно важка та потребувала майстерності, сміливості, витримки та сили. А також ця праця пов’язана з великим ризиком для життя і кожен чоловік розумів що його життя може обірватися будь-якої миті в холодній воді. Натомість така робота була добре оплачуваною і за один сплав річкою можна було отримати місячну зарплатню, пише localhistory.org.uaДалі читайте текст автора без змін. Витоки каскадерської справи«Дивлячись, як мчить пліт, ви затамовуєте подих. Спочатку передня його частина піднімається на значну висоту, випливаючи з клявзи, і за частку секунди падає під воду. Масивні хвилі котяться над плотом, а бокораші з великим зусиллям втримують весла, щоб хвилі не знесли їх у хижий потік. Якщо пліт встрягне в дно річки, чи зачепиться за великий валун, — розпадеться, і тоді горе на плоту. Якщо чоловік вчасно не зістрибне з бокори у воду і не звільниться із клубка стовбурів, – його роздавлять колоди. Доведеться заплатити "кривавий податок" річці», — так описував сплав журналіст Юліан Шеремета у своїй статті "Між лісорубами і бокорашами на Підкарпатській Русі" у 1937 році. Сплав лісу стрімкими карпатськими річками почався у XVIII столітті. Швидкий розвиток лісової промисловости й активна торгівля деревиною дали людям можливість отримати роботу та заробіток. Бокораші в Рахові Фото: rakhiv.in Бокори Фото: надав автор Дерево сплавляли плотами — бокорами (з угорської bokor – кущ, жмут). Практикували також і "дикий сплав" — ліс скидали в річку на течію, відтак ловили вже на спокійніших хвилях. На небезпечному ремеслі спеціалізувалися цілі родини, іноді — навіть села. Бокораші були сільською елітою, "каскадерами". Не всіх брали й не кожен хотів іти. Треба було бути дужим і сміливим, мати міцне здоров’я. Ризи й портоші, дараби й бокориЛісоруби, зазвичай самі ж бокораші, починали заготовляти ліс іще взимку. Дерева валили, трелювали кіньми, спускали з гір ризами — спеціальними дерев’яними жолобами (від німецького reisen – їздити). Стовбури з’їжджали донизу й опинялися на складах — портошах, прирічкових пристанях. Там їх сортували за розміром і штабелювали. Підготовка до сплаву починалася зі складання розкиданих бервен (кругляків) у дарабу — пліт, таблу. А вже декілька дараб утворювали бокор. Формування дарабів на портоші у Великому Бичкові. Фото чехословацького періоду. Фото: ceskatelevize.cz Зробити пліт — одна з найважчих і найвідповідальніших операцій. Від цього залежав сам сплав. Формували їх на мілині або на березі річки, щоб коли підвищиться рівень води, вони могли плисти. Поперек русла робітники клали дві колоди, на які потім скочували кругляки. Передні кінці бервен заокруглювали. Знизу їх стісували під кутом, щоб легше долати пороги, водоспади та не вивертати великого каміння на мілководді. Щоб зафіксувати конструкції, у колодах спереду робили отвори й з’єднували їх за допомогою поперечних брусів — попруг. У дірки забивали кілки — чопи — завдовжки до 50 сантиметрів із твердих порід дерева, переважно з бука. Ззаду бревена скріплювали гужвою — канатом, який виготовляли з вивареної і сплетеної ліщинової лози. На попруги прикручували так званий стілець, на який встановлювали дві-три опачини — весла. Сплав дараби на Тисі, 1930-ті роки. Фото: rakhivcrb.blogspot.com Сплав дарабів на Чорній Ріці у Синевирі з клявзи, зруйнованої повінню у 1998 році. Фото: надав автор Кожен бокораш добирав ліс таких розмірів, який підходив саме для його плоту. Досвідченіший запасав довші й товщі колоди, менш вишколений — коротші й тонші. Від параметрів сировини залежала й оплата праці. Зазвичай дарабу збирали з 20—22 колод завдовжки по 12 метрів. Лише в долині Білої Тиси інколи збивали плоти завдовжки 26 метрів. За один тиждень сплаву на річці могли пускати від 50 до 80 плотів, від ранку і до обіду. За сплав бокораші могли гнати річкою 200–600 кубометрів в одній дарабі. Та де ідеш, бокорашу, ци ни долі водов? Пішло мені два годики, вандруючи з тобов.Гей, де ідеш, бокорашу, ци ни бокор вести!? Що заробив, того пропив, ніщо домів нести(Закарпатська коломийка) Тече вода, тече бистраДовгі роки бокораші покладалися лише на природні та кліматичні умови, допоки на річці Тиса та її притоках не звели штучні водозбірники — клявзи (з німецької klause – ущелина). Місцеві жителі намагалися якомога раціональніше використовувати водні ресурси. Найсприятливішим для сплавів був весняно-літній сезон, коли вода була ще стерпно холодна, і коли річки — Чорна та Біла Тиси, Тересва, Теребля, Ріка, Латориця та верхів’я Ужа з притоками — прибували після сходження снігу або після повеней та паводків. Клявза Говерла Фото: hengaricana.hu Будівництво клявз допомогло врегулювати експлуатацію річок. Від 1852 року в Австрійській імперії почав діяти загальнодержавний лісовий закон з окремим розділом "Про транспортування лісової продукції". Відтоді деревину сплавляли на підставі виданих австрійськими урядниками спеціальних "концесій" — ліцензій, що діяли три роки. У концесії зазначали способи і час сплаву, місця складання сировини, розміри плотів, маршрути транспортування, порядок використання лісосплавних споруд, обов’язки учасників, спорудження мостів та кладок. Законодавчі акти забороняли сплавляти вночі, під час повеней і паводків, а також у неділі та релігійні свята. Клязва Апшинець. Фото 1905 року. Фото hengaricana.hu Клявза Апшинець. Листівка 1911 року. Фото hengaricana.hu Нові регламенти мали позитивні наслідки і для екосистеми, і для місцевого населення. Перед тим масштабний промисловий лісосплав завдавав шкоди прирічковим територіям — знищував ділянки доріг, мости, млини, руйнував берегові укріплення. Нерідко це призводило до конфліктів. Про початок сплаву прирічкове населення інформували. У найнебезпечніших місцях, на бродах та мостах виставляли знаки. У деяких селах спеціально призначена для цього людина — бубнаш — повідомляла про початок сплаву ударами в бубон. Після всіх приготувань залишалася довга й небезпечна дорога. Швидкість їй задавала вода, спущена з клявзи. Людина і стихія, або Клявза відкриваєтьсяОдним із найскладніших місць на водяному шляху бокорашів був прохід греблі-клявзи. Там топилося найбільше людей. Утім без використання такої гідрологічної споруди не був би можливий організований і спланований сплав лісу. Клявзи забезпечували прохід плотів маловодними гірськими річками. ище за течією зводили водосховище, де формували плоти. Гать мала спеціальні ворота-шлюзи, які відкривали, щоб спустити воду. Тоді річка мчала бурхливим потоком вниз, несучи зі собою пліт із бокорашами. Завдяки цьому дараби допливали до іншої клявзи, щоб звідти продовжити рух у долину. Технологічні новації уможливили сплави у будь-який сезон, окрім деяких зимових місяців. Розміри гатей залежали від ландшафту. Вони могли мати завдовжки від 25 до 85 метрів, а завширшки — від 4,5 до 8 метрів. Фундамент клявзи викладали із дерев’яних колод і заповнювали камінням. Середню частину споруди укріплювали двома потужними опорами, які не тільки зміцнювали гать, а й скеровували дараби в правильному напрямку. Перед гатями на дні річок викладали своєрідні сходи з довгих колод. Вони приймали на себе напір води і зм’якшували силу удару плотів. Рівень води під час сплаву регулювали воротами — основними та меншими боковими. Підйомним механізмом для брами слугувала своєрідна драбина. Її зрушували довгими дерев’яними важелями — і тоді ворота підіймалися на потрібну висоту. Береги були укріплені клітями-зрубами. Сплав дараби річкою Теребля у Синевирі. Фото початку ХХ ст. Фото cf.synevyr.org.ua За кожним об’єктом закріплювали гатяра, який досконало знався на сплавах і стежив за порядком. Він відкривав ворота, подавав сигнали бокорашам, стежив за часом та періодичністю сплаву. Багато таких клявз мали свої назви — Апшинець, Балцатул, Говерла, Довжьина, Квасний, Козмищик, Рогнєска, Стіг, Тищора, Щауль та інші. У Синевирі діяла велика гать на Чорній Ріці, в якій у 1970-х створили Музей лісу і сплаву. У 1998 році цей комплекс знесло під час потужного паводка — разом із греблею та частиною експонатів. Бокораші на Білій Тисі, Рахівщина 1936 рік. Фото: Фердинанда Бучини / Tomas Rasl "Кривавий податок"Перед сплавом бокораш мусив помолитися і перехреститися. Шлях плотогона простягався на десятки кілометрів — у постійному й ризикованому русі, із максимальною зосередженістю, без перерви на обід чи перекус. Рішення треба було ухвалювати блискавично, належало пам’ятати кожен вигин-кривулю річки, усі підводні камені, мілину чи гряду й мати добру реакцію. У бурхливих водах гірських річок грубі кругляки ламалися, як гілки, а бокораші опинялися у небезпеці. Часто вони травмувалися: комусь затискало ногу між мокрими слизькими колодами, а хтось від ударів об конструкції чи перепони міг не втриматись і потрапляв під дарабу… На небезпечних ділянках поводирі могли зіскакувати з плотів, щоб берегом побігти нижче за течією і там знову застрибнути на бокор. На бистринах швидкість могли гальмувати скиданням гіллястого дерева, прив’язаного до задньої частини плоту, яке називали "волоцюгою". Проходження плотів з бокорашами під мостом на річці Теребля, 1939 рік. Фото: Vadas Emo Ой, везу я бокорика, впальчина зломлена. Стоїть мила на березі сумна, невесела.Закувала зозулиця в неділю раненько. Втопилися бокораші — болит ня серденько.Та де женеш бокорика? — До Хуста, до Хуста. Осталася молодиця, як сирітка пуста.(Закарпатська коломийка) Дуже небезпечними були гайташі — великі затори, що утворювалися під час аварії плотів. Зупинка одного бокора призводила до зіткнень з іншими. Під час таких трапунків фіксували непоодинокі випадки загибелі бокорашів. Історик Микола Ткач зазначав, що вкрай небезпечною була ділянка на закруті Тиси в урочищі Кутний між Вільховатим і Берлибашем-Костилівкою — там річка повертала майже на 180 градусів. Від 1945-го до 1956 року на тому відтинку потонуло семеро бокорашів. У міжгірській Верховині досі розповідають, що колись берег Чорної Ріки був всіяний хрестами на згадку про загиблих плотогонів. "Взути" бокорашаПобачити, який вигляд мали бокораші під час сплаву, можна на старих світлинах. На головах — крисані (капелюхи), в зубах — димлять піпи (люльки). Загалом одяг був робочий, здебільшого сірий та темний, на відміну від святкового вбрання. Одягали домоткані штани з овечої шерсти. Ногавиці мали бути вузькими, щоб не перешкоджати ходьбі під час сплаву. Взувалися бокораші у шкіряні постоли з вовняними шкарпетками — капчурами. Щоб впевненіше стояти на слизьких кругляках, прикріплювали до стоп "раки" або "кігті" — залізне пристосування зі "зубами". Раки і свердло - знаряддя Бокорашів. Фото: надав автор Ризи для спуску лісу з гір. Фото: zakarpati.cz Від замовників плотогони легально отримували горілку — літр на кожного. Її використовували передовсім для розтирання замерзлих ніг, рук чи грудей. Холодна гірська вода не давала одягу висохнути, а ноги постійно були мокрими. Після успішного сплаву бокораші поверталися додому. Дорогу долали переважно пішки. Вертаючи домів, плотогони відвідували корчми, щоб поїсти, і винаймали оселі, щоб переночувати. Часто в корчмах залишали значну частину заробітку. Траплялося, їх на підпитку обкрадали грабіжники, зваблювали дівчата легкої поведінки, і тоді заробітчани поверталися майже з порожніми кишенями. Закарпатські бокораші за роботою. Фото чехословацького періоду. Фото: ceskatelevize.cz Юрій Станинець описував повернення бокораша в повісті "Юра Чорний": "Жоно! Жоно! Дома бокораш! Мало загостився, пессю му лабу, айбо не бануй, ще й тобi лишилося з того, що заробив та не пропив... Ґаздуй з ними, як знаєш! — кидав на стіл пожматані гроші. Дерево пропливло водою, а заробіток – гортанкою... Сам лягав на постіль, на лавицю чи де там попало і засинав. Коли висипався, витверезувався, починав думати над наступним транспортуванням бокорів і "ходінням за ними". Остання дарабаДалі бокори сплавляли глибокими водами Тиси до Дунаю, вглиб Європи, вже інші бокораші. Згодом карпатський лісосплав втратив рентабельність. З’явилися нові види техніки, вдосконалювався транспорт, прокладали дороги, будували залізниці — і ширококолійну, і вузькоколійну. Із появою в горах лісовозів сплав деревини став поодиноким, і повністю зник у 1970-х. Сьогодні про великий лісовий промисел і небезпечну професію бокорашів нагадують лише старі світлини, декілька кінострічок та літературних творів. І залишки зруйнованих клявз на Рахівщині та Міжгірщині. Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram. Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube. Дізнайся першим!