Через власні президентські амбіції Тимошенко розвалила демократичну коаліцію

Стільки брехні й словоблуддя від початку осінньої сесії парламенту Україна вже не чула з 2004 ро­ку. Фактичний розпад коаліції, що стався 2 вересня, ще два тижні супроводжувався крокодилячими сльозами з цього приводу та закликами до її відновлення. Причім усе це робилося лише з телеекранів і шпальт газет, але жодних реальних кроків назустріч одне одному чи навіть переговорів не було. Тому мета таких стогонів одна – зобразити з себе невинного у розвалі демократичної коаліції, щоб мати виправдання перед виборцями на наступних перегонах.

А вже після юридичного розпуску коаліції розпочинається нова гра з тим же брехливим призначенням, мовляв,   створімо нову коаліцію на трьох, залучивши блок Литвина, ніби хтось заважав це робити дотепер. Та, власне, пропозиції Володимиру Михайловичу надходили відразу після виборів, але він їх не прийняв. Тепер вирішив ще попіаритися, відповідаючи на запитання журналістів, мовляв, самі бачите, як країні потрібен Литвин, хоча й сам чудово розуміє, що жодних практичних наслідків така гра не передбачає. Тобто політики на всіх парах уже кинулися в нову передвиборчу кампанію, хоча, відчуваючи настрої населення, й оголошують себе її противниками. Наразі все це вже елементи агітації і не більше.

Тим часом політологи, аналітики, журналісти все настійливіше говорять про можливість створення нової коаліції з БЮТ та Партією регіонів. Причому цікаво, що про неї фактично не згадують самі учасники цих фрак­цій, очевидно, також виходячи з передвиборчих міркувань. Проте, думається, перспективи цього союзу також дуже примарні, і тому від чергових дочасних виборів нікуди не дітися.

Що по суті нині об’єднує БЮТ та Партію регіонів? Хай як парадоксально, але одна фігура – Віктор Ющенко. Саме намагання прибрати його з полі­тичної арени України і є тою головною причиною, яка час од часу штовхає Ю. Тимошенко в обійми В. Януковича і приводить до доленосних ситуативних голосувань. Так було 2006 року, коли спільним голосуванням ПР та БЮТ був відправлений у відставку уряд Ю. Єханурова. Так було через рік, коли названі фракції проголосували за новий закон про Кабмін, який відкривав шлях до узурпації влади, що й стало головним поштовхом до розпуску парламенту. Так сталося й тепер, скільки б туману не напускалося на голосування 2 вересня. Однак що залишиться спільного між БЮТ та Партією регіонів, якщо насправді позбавити їх спільного ворога. Дехто пророкує, що тоді ці політики монополізують владу, поділять між собою сфери впливу на Заході та Сході, перерозподілять власність і запанують надовго. Але й такий дуже сумний для України прогноз насправді є ілюзією. Бо абсолютно неможливо уявити собі, як в одній системі влади, наприклад, уживуться економічні погляди В. Пинзеника та М. Азарова. Як ділитимуть між собою власність Б. Губський та Р.Ахметов? Чи який спільний зовнішньополітичний курс провадитимуть Г. Не­миря та Д. Табачник? Або як разом у парламенті голосуватимуть А. Шкіль та В. Кисельов? Та й, врешті, як поділять між собою владу Ю. Тимошенко та В. Янукович?

Насправді у В. Ющенка набагато більше точок дотику з Ю. Тимошенко, з одного боку, та з В. Януковичем, з іншого, ніж у них між собою. Але шкода, що виборець, який до певної міри уже стомився від демократії, цього поки що не оцінює й готовий віддати повну владу своєму вождю, аби той приборкав усіх конкурентів. Та, на жаль чи на щастя для України, та єдина політична риса, яка об’єднує Ю. Тимошенко та В. Януковича – авторитаризм – ще більше загострить між ними стосунки до крайнощів. Тому сподіватися на якийсь більш-менш тривалий союз у Верховній Раді най­ближчих скликань нереально. Бо приборкати якусь половину України навіть конституційними голосуваннями неможливо.

Таким чином, що є причиною розвалу демократичної коаліції? Власне, вона є очевидною як для всіх учасників політичного процесу, так і для більшості виборців, хоч і сором’язливо, а подекуди й по-єзуїтськи, замовчується. Це президентські амбіції Ю. Тимошенко, яка може працювати лише в умовах необмеженої авторитарної влади, позаяк всі їй заважають. Про таку внутрішню небезпеку для коаліції попереджувала невелика частина НУ–НСу ще напередодні голосування за Прем’єра, але ці люди тоді ж були охрещені розкольниками, зрадниками і т. ін. В. Кириленко та молоде, десь романтичне, а десь неви­правдано амбітне керівництво «Нашої України», перед якими замайоріли найвищі державні посади, настільки були захоплені ейфорією перемоги та влади, що не вважали за потрібне обумовити союз більш жорсткими й прагматичними вимогами, а не клятвами у вічній дружбі. Ба більше, обіцяний об’єднавчий процес у єдину партію в рамках самого НУ–НСу відразу після виборів зійшов нанівець, таким чином додавши очки їхнім конкурентам. Звідси падіння рейтингів, слабка позиція Президента як у парламенті, так і в очах виборців і т. д. Тобто випробування народовладдям не проходять не лише Регіони та БЮТ, а й незрівнянно демократичніша, як порівняти з ними, «Наша Україна». Відтак ми змушені констатувати, що неготовність до вимог цивілізованої політики є не лише хворобою окремих діячів чи партій, а абсолютної більшості суспільства, якому ще треба багато вчитися, в тому числі й на власних помилках на виборах. І нічого страшного в такому процесі не було б, бо через багаторазові дочасні вибори проходила й проходить більшість європейських країн. Там також виборці помиляються, згодом виправляються і знову чинять необачно. Бо таким є саме життя.

Але для України чергові й позачергові вибори – це не просто зміна пріоритетів чи – й поготів – персоналій у владі. Це щоразу тест на незалежність, тому що така нам випала доля: мати великого, але вкрай непередбачуваного сусіда, якого світова геополітична наука охрестила «чорною дірою». І ті, ще мало вивчені, але дуже специфічні явища, що відбуваються як у подібних природних утвореннях, так і в політичних системах, мають властивість втягувати до себе довколишні об’єкти. Тому ігри, які ведуть Ю. Тимошенко чи В. Яну­кович, чи будь-хто інший заради особистої влади, – це не просто полі­тичні інтрижки, а справжня російська рулетка, де на кін поставлено цілісність і суверенітет держави. Тож річ тут не в окремих особистостях, які завжди використовували й будуть використовувати для власних інтересів всі засоби, в тому числі й зовнішньополітичні. Справа в тих, хто цим політикам довіряє владу, тобто у виборцях. І поки що, на щастя, в Україні лише від них залежить, хочуть вони особисто відповідати за свою долю чи готові віддати це на відкуп іншим.