Класична велика література писала про згубний вплив грошей на людську душу. Досить згадати Бальзаківського «Гобсека» про однойменного звироднілого лихваря.
Мирослав Дочинець через півтори століття написав роман «Криничар» (також ім’я головного героя), котрий можна іронічно назвати «Антигобсеком», бо його персонаж -- найбагатша людина Мукачівської домінії початку XVIII століття наділена всіми чеснотами, про які можна тільки мріяти. Такий собі ідеальний скоробагатько: розумний, добрий, діяльний, щедрий. Либонь, серед багачів траплялися і такі. Хоча сучасна українська реальність малює нам нам зовсім інші типи.
Показово, що роман про доброго «олігарха» написав закарпатець, бо саме в цьому краї матеріальний добробут ціниться понад усе, а про розум людини судять за її статками. Тож роман про філософію грошей і збагачення цілком закономірно народився у Мукачеві, яке відоме не тільки своєю торговою вдачею, але й «найбагатшими людьми сучасної Мукачівської домінії» -- депутатами і міністрами.
За три роки Мирослав Дочинець виносить на люди свій третій роман. Темп, треба сказати, для України – рідкісний. І кожна книжка – варта не тільки прочитання, але й розмови.
За стилістикою і манерою оповіді «Криничар» є рідним братом попереднього «Вічника». Різниться хіба що історичний антураж (там йдеться про ХХ століття). До того ж, третій роман має більш авантюрну сюжетню лінію, що дозволяє його віднести вже до пригодницького жанру. Але з натяжкою, бо головне у цій книжці не сюжет, не історія, а те, що довкола неї – розмірковування головного героя.
«Криничара» можна охарактеризувати як практичну філософію, філософію в «малюнках», коли на конкретних прикладах розглядається та чи інша теза. Як і «Вічник», вона для багатьох читачів буде книгою мудрості, такою собі «книжкотерапією»: відверне від поганих думок, заспокоїть, порадить, навчить. У цьому фірмовий стиль Дочинця: ненав’язливе повчання, гори афоризмів і влучних цитацій.
Але, як відомо, наші мінуси є продовженням наших плюсів. Через густоту письма сюжет сповільнюється, історія втрачає пружність, часом губишся у всіх цих мудруваннях. Деколи автору зраджує почуття міри, вставні оповіді стають задовгими, описи занадто деталізовані і малоцікаві для широкого читача. Наприклад, технічна сторона малювання ікон. Власне через це «Криничар» навряд чи здобуте поголовну читацьку симпатію.
Його аудиторя – це насамперед гурмани. Бо Дочинець не тільки багато знає, він ще й демонструє нові можливості української мови. Якщо Петро Мідянка вигадав мовлення, яке базується на синтезі закарпатських діалектизмів, архаїзмів та загальноукраїнської високої лексики і книжних слів, то Мирослав Дочинець став писати цим нововитвором уже не вірші, а цілі романи. До мідянкової форми він додав свого змісту і перевершив першопрохідця у мовному змаганні. (До слова, обидва свого часу були однокласниками і цьогоріч претендували на Шевченківську премію).
Але мовна гра, яка є невід’ємною складовою роману, його нутряним духом, водночас стає і його ворогом. Бо ця інкрустація словечками іноді порядно набиває оскомину, дратуючи і відволікаючи від сюжету. (І мед зараз забагато не з’їси).
Проте у другій половині роману розхристаність оповіді потрохи зменшується і читач вже слідкує за долею головного героя більш-менш чіпко.
Але, Боже мій, які тільки випробування не випали на долю Криничара: і в’язниця у Мукачівському замку та втеча з нього, і Запорізька Січ, і турецька неволя, і Єгипет із Палестиною… У 300-сторінковому романі Мирослав Дочинець вмістив стільки подій і поворотів, що вистачило би на декілька історичних книжок. Екранцізація цієї історії була би в кращих голлівудських традиціях.
Проте всі ці драматичні колізії (козаки, турки, араби) для автора тільки тло, як декорація у театрі, що відіграє умовну роль. Саме через це важко трактувати «Криничара» як суто історичний роман. Це знову синтез, суто авторський стиль, в якому густо замішано всього.
Ще один позитив книжки – витворення українського міфу Закарпаття. Адже найбагатшою людиною XVIII століття виявився не угорець, єврей чи німець, а саме «русин». Історики, либонь, з цієї тези посміхнуться, бо все що ставало тут паном, відразу зрікалося свого руського імені. Однак Криничар не такий, він сповнений національної гідності і усвідомлює спорідненість із галицькими русинами і рештою українців.
Третій роман Мирослава Дочинця якщо й не перевершив враження від попереднього «Вічника», то принаймні його повторив. Автор знову створив несподівану книжку з неподіваним головним героєм, Тим самим прописуючи себе в коло найцікавіших сучасних українських письменників.
Важко не погодитися з «Літакцентом», що головна подальша інтрига полягає в тому, чи зможе мукачівець вирватися вже з окресленої схеми і стилю, і в четвертому своєму романі продемонструє читачам щось докорінно інше, чи експлуатуватиме вже напрацьований метод.
