Мій прадід, закарпатський селянин Юрко Гаврош загинув у 1915 році на російському фронті, так і не побачивши свого єдиного сина. Цілком можливо, що поліг він від кулі такого ж українця, з тією різницею, що служили вони в арміях ворожих імперій. Його синові, а моєму дідові – теж Юркові Гаврошу – випала батьківська доля: знову воювати на російському фронті й знову в шинелі чужого війська. Мого другого діда Юрка Пецу також насильно мобілізували, й він перебував в угорському трудовому таборі.
Нині чомусь сором’язливо мовчать, що з СРСР у Другій світовій війні воювала не тільки Німеччина. У воєнних діях проти Червоної армії брали участь вояки цілої низки європейських країн: Італії, Угорщини, Румунії, Болгарії, Словаччини, Хорватії. Тобто майже всі нинішні західні сусіди України, за винятком Польщі. Сотні тисяч закарпатських українців мобілізували до угорського війська й відправили на східний фронт. Так само насильно одягнули румунські шинелі українці Буковини та Бессарабії. В складі словацьких формувань були українці Пряшівщини. Друга угорська армія, яка дійшла аж до Дону, нараховувала 200 тисяч солдатів. Під час кровопролитних боїв вона втратила 150 тисяч убитими, пораненими й полоненими. Скільки поміж них було українців, які полягли від своїх єдинокровних братів із червоними зірками на пілотках?
Ясна річ, ніхто не запитував мого діда, чи хоче він воювати. Питання стояло руба: або береш у руки гвинтівку, або під військовий трибунал. Тож вибору не було. Деякі закарпатці рятувалися від служби, нелегально переходячи радянський кордон, де їх одразу… саджали в табори. Тож шинелі гонведів [з угорської «захисник вітчизни»] одягнуло майже все чоловіче населення Закарпаття. Їздовим в артилерії служив письменник Іван Чендей, ходив в атаку поет Федір Потушняк, угорським офіцером був художник Ернест Контратович, здався в радянський полон сатирик Марко Бараболя, який так і не повернувся з таборів…
Усі вони воювали приблизно так, як мій дід, якому судилася доля стати мінометником. Тільки-но офіцер відвертався, солдати ставали пацифістами. А щойно угорські дивізії відступили до Закарпаття, українці в шинелях миттєво зникали в найближчому лісі чи в кукурудзі. Попри те, що дезертирство каралося розстрілом. Саме так повертався додому мій дід, якого на біду ще й зловили в лісі партизани. Та навіть ці «червоні месники» нічого не робили тисячам вояків, які брели поодинці чи групами до своїх домівок по всьому Закарпаттю.
Так закінчилася війна для мого діда, який свого часу був поранений і лікувався в госпіталі у Станіславові. Кров у війні пролив, лише цю його солдатську жертву ніхто так і не оцінив, хоча прожив він до 83 років. Це інші ветерани діставали почесті – ордени й медалі, квіти, концерти, увагу. Дід, звичайний закарпатський колгоспник, не був за радянською ідеологічною системою фронтовиком. Просто у «Великій Вітчизняній війні» для мого діда немає місця. Але воно є в «Другій світовій війні», яка не ділить нинішню Європу на переможців і переможених. Бо Франція й Німеччина нині разом відзначають День закінчення війни.
Я торкнувся тільки одного аспекту – примусової участі українців у арміях інших країн, що перебували в гітлерівській коаліції. Про них теж слід пам’ятати. Бо це була величезна внутрішня трагедія для більшості цих людей. У фронтових щоденниках угорський вояк Іван Чендей (майбутній Шевченківський лауреат) бажав власним підрозділам… поразки. Бо з того боку фронту були «руські», такі самі, як і ми. Зате коли він потрапив у партійну немилість, «Закарпатська правда» не проминула згадати, що Чендей служив у «окупантів». Начебто там не служили всі інші закарпатські чоловіки.
Мовчимо вже й про часовий відрізок, який у Другої світової війни значно ширший, ніж у «Великої Вітчизняної». Адже перші українці полягли зі зброєю в руках ще в березні 1939 року, боронячи Карпатську Україну (нинішню частину України!) від угорського агресора. А через півроку українці в складі Війська Польського вже воювали з німецькими частинами. Хіба вони не заслуговують на згадку в розповідях про події найкривавішої війни в історії людства? Чи тільки з 22 червня 1941 року починається офіційно дозволена істина? Так, для Москви війна, можливо, й стала Великою Вітчизняною. А для України?
Для українців вона була значно складнішим і трагічнішим явищем, набагато багатовимірнішим. Згадаймо хоча б про Українську повстанську армію, яка нараховувала до сотні тисяч солдатів і воювала як проти Гітлера, так і проти Сталіна. Тому замість радянського ідеологічного чорно-білого штампа слід послуговуватися нейтральним і загальноприйнятим «Друга світова». І тоді в цій кривавій всесвітній бійні знайдеться місце всім. Навіть моєму дідові, мінометнику невідомої мені угорської частини. Бо кожна війна рано чи пізно має закінчитися миром. Навіть якщо газета «Правда» оголосила її «Великою Вітчизняною».
