Його не знайдеш на жодній із карт України. Туди не ходять потяги і не заїжджають машини. Однак воно є.
Село Кужбеї – єдине неіснуюче на Закарпатті, але тут досі живуть люди. Колись там було 29 дворів, які збудували селяни, що втекли в гори від панського гніту. А зараз живуть тільки сестри Бряник. Я поїхав на Міжгірщину, аби показати вам, як живуть у селі з однієї хати.
Від траси до Кужбеїв – жодних вказівників. На полонину до нього треба дертися аж 5 кілометрів. Прошу місцевих, аби вивезли нас нагору. За 200 гривень нас погоджуються доставити на полонину. Півгодини вантажівкою звивистою лісовою дорогою – і я на місці. Там, де вони живуть, – навколо жодної душі. Офіційні документи стверджують: їхнього села не існує ... але воно є.
Самотня хата з сараєм – все, що залишилося від колишнього села Кужбеї. Двійко сестер – Анна та Калина прожили тут самі цілих 25 років. Торік вони спустилися в долину, але зараз повернулися.
Баба Ганна та баба Калина збирають у садку яблука. Село спорожніло ще тридцять років тому. Першою виїхала молодь, потім і старі порозбирали будинки та спустилися додолу. Ось і залишилися тут самі. Поміж себе спілкуються на миґах, бо старша сестра Ганна – німа зроду. Розповідають, якоїсь зими так завалило снігом, що місяць не могли зійти в долину за продуктами.
– Холодно було. Ми дві неділі не мали у хаті водички. А потім морози пішли і холодно було. Добре, що були у нас дрова, ми заготовили – інакше б померзли, – на миґах розповідає Ганна. Її спогади передає сестра Калина.
Після того випадку сестри вирішили перебратись у найближче село Сойми. Але не витримали в долині й року. Повернулися на полонину:
– Ми туй приходимо, спимо тут літом. Косарі приходять, косять тут. Ми їх приймаємо та сплять у нас деколи. Балакаємо з ними про те, як було давно і як жилося, – розповідають сестри показуючи свою територію.
Найчастіше ночують у сараї, де раніше тримали худобу. Хату забили дошками, аби грабіжники не залізли.
Кажуть, внизу все заважає, тому і повернулися. Особливо автівки. А тут – і природа, і гармонія, каже пані Калина, та й машини не сліплять вночі:
– Там вночі машини, вверх і вниз. Я там не можу спати. Ще й сусідка каже: скільки ти нарахувала. А я їй – та Бог їх знає. І не дають мені спати, світло на мене б’є і не спиться. А мені тут краще в горах. І вівці люблю коли пасуть, і коні. Все тут.
Електрики тут немає. Світло відрізали ще у 1983-му – коли село викреслили з реєстру. Колись сестри мали і дизельний генератор, варили на ньому каву, але зараз звезли його в долину, аби доки вони в лісі чи пораються біля хати, його не вкрали. Найчастіше сестри готують у хаті в печі, або на вогнищі. Пані Калина вирішила і нас нагодувати – розклала вогонь і засмажила сала:
– Все собі так нажариме сало, поїмо і дуже вкусно. З хлібом – це наша перша їда на Закарпатті. Ще робимо мамалигу, голубці, борщ. Це мої обов’язки. Ще хату прибираю.
Ще кілька років тому сестри мали і корів, і кіз. Зараз сил на них уже нема.
Бабу Калину постійно болить нога, тому часто спускатись у долину не виходить. М’ясо купують у селі гроші з пенсії – за ними ходить Ганна. А ще до лісу за грибами. Інше намагаються вирощувати самі.
Ми перекусили і сестри знову беруться продовжувати екскурсії по свої землі, її у них – два гектари:
– Ну, отут наш сад, тут сарай наш був, який згорів. Тут моркву садили, картошку, буряк. Все садили. Зараз менше. У нас потреби малі. Деколи простіше купити тут ташку крумлів, – пояснює жінка.
За 25 років самітницького життя бачили тут і вовків, і ведмедів, та звірі їх не чіпали. Бабці кажуть – сумувати їм не доводиться, бо гості в них – чи не щодня. То косарі, то вівчарі, то туристи. А ще й, бува, не поодинці приходять, а справжнім натовпом:
– По 50 штук. Та всім кажу, всі до хати не зайдете – по чоловік 15-25. Всі вспієте. Бо, як звірі біжать, так і вони до моєї хати, – з посмішкою розповідає баба Калина.
Ще в селі є стара дерев’яна церква. У вільний час її доглядає Ганна. Щороку на Трійцю – правлять службу. Священик та прихожани приїздять із сіл у долині. Церкву тут звели у 1937 році. Утримують її за гроші, якими допомагають туристи. Сестри кажуть: їм тут навіть до Бога ближче.
