Свій трудовий будень працівники ужгородських кладовищ розпочинають о восьмій ранку.
Пан Василь якраз розчищає могилу старенької бабусі, яка померла років зо п’ять тому. Його колега взуває високі ґумові чоботи й бере лопату – зараз копатиме яму. Це для пенсіонерки, яка вмерла від інфаркту. Чоловіки майже не розмовляють і про своє минуле мовчать. Кажуть лише, що їхню біографію знати нікому не треба.
Копач із цвинтаря на Барвінку не називає свого імені. Каже, працює на кладовищі вже три роки. «Чому саме тут? Глині радію, – жартує. – У нас кожен виконує свою роботу: хтось копає, хтось прибирає землю, окрема бригада бетонує, окремо сміття збирають… Все організовано. Буває, на день доводиться 7–8 ям викопати».
Анатолій Сухолов уже сьомий рік очолює Комбінат комунальних підприємств (ККП) – організацію, якій належать ужгородські цвинтарі. Розповідає, що перші два місяці роботи психологічно було важко. «Це тепер я спокійно стою поміж трунами. А тоді, як приходив з роботи додому, всюди домовини і вінки ввижалися…»
«Півлиця в тої примари не було…»
Привидів на жодному з десяти міських кладовищ працівники не бачили. А от 77-літня Марія Когут з Ужгорода, котра випадково почула нашу розмову з копачами на Барвінку, заперечує: «Люди розповідали, що вночі тут голоси чути. І рипить щось, наче домовина відкривається. Моя сестра, як жива була, Царство їй небесне, сюди до чоловіка якось прийшла та й затрималася. У той день вона посивіла. Прийшла додому перелякана. Я спитала: що сталося? А Женька моя розказує, що бачила постать якусь. Півлиця в тої примари не було, подерта вся, а очі світилися, як фари…»
Стеренька каже, привиди є не лише на Барвінку, а й на Кальварії. «Як, не чули про наших ужгородських Ромео і Джульєтту? – дивується бабуся. – Давно полюбилися солдат Ґейза з Баранинців з Агнесою. Розповідали, що дуже то файна дівка була, кров з молоком! Її тата в інше місто переводили служити. Ґейза пішов до неї, повів до себе додому. А там їх уже знайшли мертвими. Вони одне в одного стріляли. Але то гріх великий, тому їхні душі не знайшли спокою. Дотепер раз у році вночі можна побачити, як закохані гуляють на цвинтарі».
Такі розповіді працівники кладовищ сприймають скептично. Кажуть, то все багата людська уява. «Був один випадок, дуже давно, – пригадує Анатолій Сухолов. – Приїхала в Ужгород до нас на базу машина з району. Ми завантажили на неї 15 порожніх домовин, які в ті часи виготовляли, і авто рушило в Мукачево. На переїзді зупинив машину чоловік, попросився, аби підвезли. Місця біля водія не було, тож він погодився їхати з трунами. Аж тут почав сильний дощ лити. За Дравцями зупинили машину ще двоє мужчин. Водій їх теж узяв у кузов.
Доїжджає він до Барвінка і бачить: обидва чоловіки як ошпарені з кузова вискочили. Він зупинився, виліз з машини, догнав їх і питає, що сталося? А ті, білі, як смерть, кажуть: із труни мрець виліз… Тоді водій і згадав, що не сказав про ще одного пасажира в машині. А той чоловік від негоди вирішив заховатися в домовину. Потім відкрив кришку труни й запитав, чи вже дощ скінчився?.. Мужчини, бідолашні, зо страху й повтікали».
«Хтось «чекушку» на могилі залишить – і те вип’ють»
Анатолій Романович каже, на ужгородських кладовищах вандали могил не розкопують. «Лише крадуть багато. Тому просимо людей, аби не клали нічого металевого, бо все поцуплять. А тепер родичі померлих стараються ще й кущики дорогі посадити – і те бомжі знають витягнути й задешево перепродати. Іноді малі цигани можуть вкрасти цукерки чи іграшки з могилки. Хтось «чекушку» на могилі залишить – і те вип’ють… А он, бачте, ангелик на могилі – там дитинка похована. Дуже хвилююся, щоб знову не вкрали… Ми працюємо до п’ятої вечора, а вночі кладовище ніхто не охороняє. У нас нема сторожів, тому впіймати крадіїв майже неможливо».
Найчастіше, помітили працівники кладовища, на могили приходять згорьовані матері. «Іноді можна почути, – каже Анатолій Романович, – як вони розмовляють з дітками, плачуть… Знаю жінку, у якої 20-літній син розбився на мотоциклі. Поховали його на Радванському цвинтарі. І вона ходила до нього щодня, скільки жила. Накривала клейонкою пам’ятник, квіти носила… А буває, що родичі померлого взагалі не приходять на похорон. Труп лежить у морзі цілий місяць, нікому його не треба. Тому змушені ми ховати…»
На виході з «Кальварії» Анатолій Сухолов показує чорний камінь. «Двічі на рік до нього приходять люди й обкладають свічками. Від того камінь ще більше почорнів. Що то за ритуал такий і хто ті люди – досі не знаємо. А не питаємо, бо не ліземо в душу. Люди самі розкажуть, якщо захочуть», пише Олена Панько, газета "Старий Замок"..
