Тимошенко залишається лише шукати винних

Закінчення року, як завжди, дає привід замислитися не лише над поточними подіями, а й проаналізувати більш тривалий період і побачити корені проблем не в кон’­юнктурі цього моменту, а в суспільних та економічних закономірностях, що діють незалежно від конкретних прізвищ і дійових осіб.

     Хоча для України вже також є традицією значне зростання передноворічного політичного напруження, що пов’язано з тотальною енергозалежністю держави та потребою визначитися з наступною ціною на газ. Причому внутрішня гризня з використанням зовнішньополітичного чинника щодалі більше послаблює позиції вітчизняного уряду на переговорах, до якого все менш серйозно ставляться і на Сході, і на Заході. Причому  прізвища прем’єрів тут не мають принципового значення, оскільки наші пів­нічні сусіди вже чудово зрозуміли, що для ослаблення чинного уряду завжди можна використати опозицію, і таким чином суто економічні питання перевести в політичну площину, здобуваючи на цьому чималі дивіденди.

Започаткувала таку новітню традицію якраз Ю. Тимошенко, котра ініціювала відставку уряду Ю. Єханурова за підвищення ціни з 60 до 95 доларів за тисячу кубометрів газу, використавши при цьому політичні амбіції Партії регі­онів. Наступного року вже В. Янукович погодився на ціну в 130 доларів, представляючи це за досягнення при такій же нещадній критиці з боку Ю. Ти­мошен­ко. А вже через рік вона сама змирилася з ціною 179,5 доларів і тим же посередником «Росукренерго» і, звичайно ж, жодного співчуття в опозиції не викликала. Тепер за досягнення вважатиметься ціна у 250 доларів.

 

Бо за тиждень до Нового року ми не маємо ціни, зате «тішимося» з кіль­камільярдного боргу. І головне, Ю. Ти­мо­шенко не має можливості використовувати потенціал ні Партії регіонів, ні «Нашої України». І це той яскравий приклад самовбивчого гетьманства, ко­ли в нації головна загроза не зовнішні вороги, а власна дурість.

 

Однак для нинішнього уряду газові питання виявляться не найболючішими, бо світова фінансова криза і, відповідно, невизначеність вітчизняного ВВП, рівня інфляції, курсу долара неймовірно ускладнюють бюджетний процес, роблячи його майже віртуальним. Тим більше, що минулого року уряд збільшив витратні статті бюджету на 50 млрд грн при тому, що дохідна йо­го частина залишилася практично незмінною. Це й називається популізмом, словом, яке всі вживають, але ніхто поки що не відчув на власній кишені. Думається, що в найближчі 2–3 місяці громадяни переконаються вже на власному досвіді, що безкоштовним буває лише сир у мишоловці, а політичні «заманухи», побудовані на соціальних подачках, обов’язково обернуться розчаруванням і матеріальними втратами. Бо розподіляти можна лише зароблені кош­ти, а інше називається аферою.

 

Тому у Ю. Тимошенко в нинішніх умовах залишається один шлях – шукати винних. І ним вона вже пішла. Крім світової фінансової кризи, це буде Президент, олігархи, що не підтримують БЮТ, банки, спекулянти, роботодавці. Тобто всі, хто володіє хоч яким-небудь ресурсом, але не бажає його віддати на вівтар перемоги Юлії Володимирівни. Власне, це є продовженням того ж популізму, але вже в крайній формі, за яким маячить відоме гасло «забрати й поділити». А виборцям поки що, на щастя, ще залишаються два шляхи: або й далі сподіватися на «добру й усемогутню» владу, і тоді неодмінно посилюватиметься загроза катаклізму, або спертися на власні ресурси й можливості, а до влади ставитися суто як до найнятих менеджерів, від яких не слід очікувати дива та бездоганних моральних чеснот, а вимагати професійності й законності при такому ж ставленні до себе. І в другому випадку криза обернеться не катастрофою, а обставинами, що змушують не уникати особистої відповідальності, шукати альтернативні шляхи розвитку, удосконалювати знання, кваліфі­кацію і кадровий потенціал.

 

Переконатися в тому, що криза нічого смертельного не має при тверезому до неї ставленні, могла вже навіть Україна за свої 17 років. Бо 1993–1994 роки були значно скрутнішими й драматичнішими, і саме завдяки їм держава оформилася як справді незалежна та суверенна. Саме 1993-го уряд поплутав емісійну кишеню з бюджетною, а інфляційна позначка зашкалила 10256 % за рік! До речі, того ж року за рахунок емісійних ресурсів Національного банку профінансували 36 % бю­джетних видатків. Якраз стільки, скіль­ки не вистачає й теперішньому уряду. Однак 1994 року, завдяки повній зміні еліт у всіх ешелонах влади, виникла нова українська спільнота. Скажімо, з 10 закарпатських депутатів, обраних 1990-го, у 1994-му не обрали жодного. На 80 % був змінений склад Верховної Ради. Тобто тоді вперше відбулася реальна зміна комуністичної еліти на бізнесову з усіма її плюсами й мінусами. До влади прийшли і на майбутні 15 років утвердилися енер­гійні, підприємливі люди, які знали ціну грошей і де їх знаходити, які замість ідеологічних шор привнесли у життя прагматизм і практичність. Але разом із цим вони ж стали носіями іншої крайності, коли матеріальна вигода та корупція підмінили собою і законність, і професійність, і духовність. Утім обставини склалися так, що побажання відокремлення бізнесу від влади нічим іншим, крім гасла, обернутися не могли, бо просто фізично існував дефіцит підготовлених людей – і їх не вистачало ні для бізнесу, ні для влади.

  

Відтак можна сподіватися, що призначенням цієї кризи якраз і стане нова зміна еліт, коли на місце бізнесу у по­літику вже прийдуть професійні управ­лінці, призначення яких буде не перерозподіляти ресурси та створювати умови для власного прибутку, а готувати й регулювати загальні правила для всього суспільства, де врівноважуватимуться інтереси роботодавців і найманих робітників, продавців та покупців, зайнятих і безробітних тощо. Які б уміли знаходити баланс інтересів між регіонами, мовними групами, релігійними громадами, зовнішньополітичними пріоритетами і т. д. Тобто чергова світова криза є результатом вузькоегоїстичної зашореності, а в українському варіанті помножена на непрофесіоналізм, вона висвітлила всі недоліки «розпальцовочного» управління разом із безсоромною демагогією. І від потреби нового вибору нікуди не дітися.

 

Віктор Пащенко